– Нині багато розмов про потребу реформувати освіту загалом і вищу зокрема. Є перший поступ у цій царині. Зокрема, так зване тестування. Урядовці також передали до ВР новий законопроект про вищу школу з багатьма новаціями як для нашої освітянської й наукової систем. Що з цього, як на ваш погляд, приживеться в нас, стане корисним, ефективним, а з чим, можливо, не треба наразі поспішати?

– Якщо відверто – більшість цих „новацій” шкідливі для освіти. Бо йдеться не стільки про поліпшення її якості, не про змістовне наповнення, скільки про зміну форми й атрибутики.

Ідея зовнішнього незалежного оцінювання (тестування) – дуже і дуже правильна. Але її постійно спотворюють – реформатори від освіти, громадські діячі, політичні партії. На сьогодні вона в наших умовах украй неефективна. Чому? Причин дуже і дуже багато, але сконцентрую увагу на основних.

З якою метою впроваджувалось ЗНО? Декларовано таке. 1. Щоб покласти край корупції при вступі до вишів. 2. Бо такі тестування вже є скрізь у світі.

Щоб з’ясувати, чи мети досягнуто, достатньо оцінити її реалізацію. Корупція поглибилась. Тепер при вступі недостатньо подати документ ЗНО – необхідно подати й середній бал шкільного атестату. Я навіть не кажу про якісь домовленості чи комерційні пропозиції в моделі „батьки – вчителі”. В одних школах педколектив принциповіший, в інших – лояльніший. Дитина у чесного принципового педагога матиме 8 балів і в чесного лояльного – 11. Це ж надзвичайно суб’єктивно! Так, у вишів відібрали право здійснювати „свої” тестування, проводити екзамени (крім творчих спеціальностей), але ж право „формувати списки” отримали середні школи. А хто мені доведе, що середня школа менше зацікавлена тут за університет? Торік середній бал не враховували, а тепер цей бал нівелює будь-яке тестування.

Далі. Хто вигадав цей „мінімум” – 124 бали. Насправді 124 бали – це щось близьке до четвертини правильних відповідей. За старою, п’ятибальною шкалою, - менше „двійки”! І з такими „результатами” багато хто стає спудеєм – або там, де низькі конкурси, або там, де є відповідні довідки про пільги... Дітей, які набирали 370-380 балів, а інколи і 400 із 400 можливих, рекомендують на контрактну (платну) форму навчання, а „двійочників” із 250-ма балами із 400 – на бюджетну. Хіба це реформа? Хіба це не корупція? А як працювати викладачам вишів, чия думка тепер нікого не цікавить, із тими, хто в радянські часи і не мріяв би навіть про технікум, а зараз навчається в національних університетах?

Візьмемо тести для ЗНО. Кілька років поспіль на всю країну один варіант з одного предмета. Нам відомо з преси, що найкращі результати з української мови та літератури демонструють кияни. Насправді фахівці ставлять під сумнів ці результати, підозрюючи „витік інформації”. Я не наполягаю, що нас свідомо обманюють, допустимо, що й справді найбільше найкращих знавців української мови й літератури в російськомовному середовищі. Зверну увагу на структуру тесту: варіанти відповідей з мови і літератури, які необхідно позначити хрестиком. Поміж тим є питання до запропонованого тексту, які справедливіше назвати питаннями з логіки або питаннями на загальний розвиток, а також (увага!) письмове завдання „власне висловлювання на задану тему” обсягом 200-250 слів (!) із приміткою про те, що висловлювання обсягом 100 слів екзаменатори не перевірятимуть! Це породжує щонайменше три речі – а) суб’єктивність сприйняття висловлювання на рівні оцінювання; б) формалізація оцінювання (не все, що велике, – добре!); в) екзаменатори працюватимуть із почерками випускників. Там де є текст, є контекст і акцент. Контексти й акценти можуть бути різні – як за суттю питання, так і спрямовані на реалізацію певних домовленостей у ланцюжку „батьки – вчителі – екзаменатори”. У тексті можна залишити „ключ” – слово, сполучення слів, розділовий знак у зазначеному місці, відсутність будь-яких розділових знаків тощо. Таким чином легко долається так звана анонімність з допомогою штрихкодувань. „Потрібні” роботи можна виявити! А коли потенційно механізм тестувань „втягує” мільйони людей – батьків, учнів, учителів, родичів, ревізорів, хіба це не може породжувати корупцію? Як на мене, ці питання риторичні!

Окремо можна говорити про перехід на дванадцятирічне навчання. Лаконічно – біг наввипередки з паровозом: не готова середня освіта до цього! 12-тирічка повинна готувати фахівців нижчої або середньої кваліфікації. Учень не повинен просто ходити до школи, він повинен отримати певний фах. Це - європейський і світовий досвід. А ми про це майже не говоримо. А чому? Бо немає ні бази, ні інфраструктури, ні фахівців. Отже, отримали не реформу, а „подовження” навчання, перевитрати державних коштів на додаткові підручники, оплату додаткових годин учителів і т.д.

Вища школа – ще інша проблема. Право самостійного набору (за суттю, а не за формою) – відібрано, я про це вже говорив. Це – великий мінус, бо не можна уявити собі жодного престижного вишу світу, де б абітурієнта могли зарахувати лише на підставі витягу з атестата про середній бал та сумнівної якості балів (наприклад, 1/3 частина правильних відповідей) із сертифікату ЗНО. Тепер виші – придатки амбіцій лобі середньої школи та її покровителів. Це величезне гальмо (на десятки років!) для розвитку науки у вишах! І нічого не вдіяти з допомогою зміни статусів університетів – на національні, наукові, дослідні. Статус – це найчастіше відображення форми, а не змісту. Для ілюстрації думки процитую одну новацію – „Методичні рекомендації щодо формування навчально-методичних комплексів  дисципліни  при  кредитно-модульній  системі організації  навчального процесу”: „...студенти до початку лекції можуть отримати опорні конспекти, які являють собою комплект слайдів презентацій, роздрукованих таким чином, щоб сторінка містила кілька слайдів та поле для заміток. Такі конспекти дозволяють студентові зосередитися на демонстрації презентацій, не витрачаючи часу на копіювання зображень”. Із цього випливає, що викладачі невдовзі повинні будуть роздруковувати лекційний матеріал, щоб слухачі не втомилися записувати і не витрачали на це часу. А коли на курсі 150 студентів? Друкувати 150 конспектів?! Чиїм коштом? Праця і час кандидатів і докторів наук – ніщо проти часу високодостойних слухачів! І знову – форма важливіша за зміст! Поки викладачі вишів будуть „кинуті під ноги” – не буде жодної поваги ані до вишів, ані до профільного міністерства, ані до науки загалом. Хіба це не очевидно?

– Якщо не помиляюся, двоє ваших однокурсників тепер є народними депутатами України. Чи не маєте наміру ви спробувати себе ще й в політиці?

 – Вважаю, що кожен повинен займатися тим, що йому вдається найкраще. У політиці спробувати себе і не хочу, і не зможу. Нинішня політична система не передбачає місця в ній для самобутніх, некомандних фігур. Вона базується на авторитаризмі партійних лідерів, на уніфікації поглядів та дій. Більш того, в сучасних умовах політика не може бути предметом гордості, радше – співчуття.

– У 38 років, попри щоденну наукову, викладацьку, журналістську працю, ви, крім усього, є молодим батьком чотирьох малих діток. Я б сказав, це в наші дні – подвиг, своєрідна справжня ознака патріотизму! А ви? Як виховуєте своїх дітей, чому найперше навчаєте, які риси прищеплюєте?

– Це питання дуже комплексне. Скажу лишень, що написання монографії (а це була моя шоста книжка), докторської дисертації, викладання в університеті не дозволяють у повному обсязі (як би цього хотілося) приділити себе дітям. У цьому сенсі я, на жаль, далеко не зразковий батько. У вихованні дітей завдячую своїй дружині Вікторії, яка весь свій час приділяє нашим дітям. Я стараюся бути до дітей уважним, справедливим, навчаю їх, що можна, а чого ні, що гарно, а що погано, прошу їх допомагати один одному... Ще намагаюсь забезпечувати щороку відпочинок на морі. Завжди їдемо в Болгарію, днів на 25-27. Так виходить і краще, і дешевше, ніж будь-де в інших країнах чи в Україні. На більше не вистачає. Мені стає важче відповідати своєму семирічному Богданчикові, чому йому доводиться спати під стелею, на другому ярусі, чому нам так тісно (маємо стандартну двокімнатну квартиру загальною площею 51 квадратний метр).

Тепер викладачів вишів очікує каторжна паперова робота – переробляти методичні посібники, робочі програми, готувати методичні комплекси. Ми не повинні думати, як удосконалити викладання, де взяти новий матеріал, куди (і за які гроші!) поїхати на стажування (бажано за кордон), навіть не про написання посібників і підручників (на це вже не буде ні сил, ні часу, та й не відомо, чи отримаєш „гриф” МОНУ), ми повинні переробити документацію відповідно до нових вимог. Я і мої колеги змушені цим займатись і в суботи, і неділі... Хіба є можливість повноцінно приділити себе родині? Хіба є якісь перспективи поліпшити житлові умови? Правдою є те, що сьогодні український учений... малозабезпечений. Малозабезпечена і вся його родина. А яке ставлення у суспільства до такої категорії громадян? Звісно, не найліпше.

– Якою бачите Україну в ті часи, коли наші діти отримають паспорти повноправних громадян, здобудуть фах, розпочнуть свою справу, кар’єру, доросле життя?..

– Сподіваюсь, не маріонетковою, а повноцінною національною державою, найбільша цінність якої – людина. Нині цінністю є все, що завгодно – гроші, машини, земля, нерухомість, зв’язки, становище, статус, причетність до певних угруповань, але, на жаль, не людина! Людина нічого не варта. Людину ніхто не бачить і не чує. Головний герой роману Івана Багряного „Сад Гетсиманський” Андрій Чумак вважав, що людина повинно звучати гордо. Зовсім не звучить. Моя дружина недавно звернулась із приватним листом (як член багатодітної родини) до керівника міжнародного благодійного фонду „Україна 3000” Катерини Ющенко, щоб попросити про допомогу в поліпшенні житлових умов, між іншим, згадала і про мій захист. Натомість отримала відповідь із... служби протоколу та церемоніалу Секретаріату Президента України. Їй повідомили, що її звернення відправлено до... Вищої атестаційної комісії України. Це абсолютне безправ’я! Приватна переписка з громадською організацією стає доступною державним службовцям, офіційним службам! Отже, людина поки що у нас ніхто і ніщо.

Не хотілося б, щоб нашим українським дітям, зокрема і моїм дітям, як і нашим предкам багато десятиліть тому в умовах окупації і бездержавності, довелось шукати кращої долі за бугром.

Інтерв’ю вів Олег Петренко, „Молодь України”

16 грудня 2009 року

Подано повну версію інтерв’ю, опублікованого в газеті „Молодь України” 5 лютого 2010 року.