Як правильно обрати фах і досягти вершин професії, не змарнувати юні мрії й зусилля на широкій і суперечливій дорозі в доросле життя-буття? Яким хочемо бачити наступне покоління громадян держави і якою мусимо передати Україну своїм дітям? Чи виправданою є нинішня освітня реформа? Коли чекати національної за суттю політики в інформаційно-комунікаційній царині? Про це — в інтерв’ю молодого, але авторитетного вченого, успішного професіонала Мар’яна Житарюка — нині науковця й педагога, а раніше — журналіста кількох ЗМІ, зокрема, й спецкора «Молоді України». До викладацької й дослідницької діяльності у Львівському національному університеті імені Івана Франка він працював на всіх журналістських постах у газетах — від кореспондента до головного редактора. Автор шести книжок, півроку тому захистив докторську дисертацію.

– Пане Мар’яне, знаємо, що ваш творчий шлях журналіста починався з „Молоді України”. Пригадується, впродовж кількох років група студентів-практикантів Львівського університету імені Івана Франка брала участь у виданні газети так завзято, що це давало змогу штатним працівникам зі спокоєм в душі йти у відпустки. Чи пригадуєте ви нині своїм студентам свою практику в нашій газеті? Що для вас тоді передусім було наукою – навчання у виші чи праця спецкором „молодіжки”?

– Напевне, не зовсім правильно вважати, що я починав свій творчий шлях у „Молоді України”. Це був хоч 1991-й, але ще радянський час. Тоді не можна було відразу потрапити на практику у провідну центральну газету з накладом понад 800 тисяч примірників. Існувала чітка система організації практики для студентів факультету журналістики – після першого курсу ми йшли у „багатотиражку”, після другого – в „районку”, а після третього кращі студенти (не в сенсі успішності, а насамперед ті, хто активно виявляв себе як майбутній журналіст, багато друкувався, виступав на радіо тощо) могли розраховувати на рекомендацію пройти практику і стажуватися в обласній або центральній пресі. На моє щастя, декан факультету В.Й.Здоровега підтримав бажання не одного-двох, а цілої групи студентів, які закінчували третій курс, і „дозволив поцікавитись” думкою головного редактора „МУ” В.Боденчука щодо можливості такого експерименту, вочевидь, попередньо переговоривши з керівником редакції. Так і було реалізовано цей сміливий проект під назвою експериментальна сторінка студентів-практикантів ЛДУ „Tabula rasa” (з лат. – „чиста дошка”). Із тринадцяти моїх однокурсників вісьмом пощастило проходити практику в „МУ”, ще п’ятеро стажувались у „Комсомольском знамени” (інша центральна молодіжна, редакція якої була на тому ж поверсі видавництва „Радянська Україна”). Більшість наших матеріалів друкували поза „Tabula rasa”, адже наша сторінка з’являлася лише раз на тиждень, водночас ці 1000 рядків теж були помітним явищем і в нашому, і в редакційному житті. Редакційну політику, верстку нашої сторінки визначали безпосередньо ми, студенти, хоч відповідальність за все покладалась на головного редактора. Одного разу Володимир Боденчук мені (як координаторові практики з боку студентів) каже: „Молодь України” не може надрукувати цей матеріал (йшлося про текст одного з моїх однокурсників. – М.Ж.). За це мене будуть лаяти...” Відповідаю: „Пане Володимире! Звичайно, „Молодь України” не може це надрукувати, але „Tabula rasa” – із задоволенням”. Тоді редактор погоджується: „Гаразд, друкуйте! Не вперше ходити на килим!”

У редакції „МУ” була демократична обстановка, не було зверхнього чи нетолерантного ставлення відомих журналістів до молодих авторів. Це надзвичайно імпонувало нам, студентам, імпонувало позаштатній автурі, оскільки редакція намагалась почути думку кожного.

Я хотів працювати у „МУ”. Через рік я знову приїхав на практику в „МУ”, опісля кілька місяців працював кореспондентом, однак... Були вагоміші причини, щоб повернутись до Львова. Відсутність житла, зарплатня в купонах (від жовтня 2002 р.), гіперінфляція, проблеми з папером... Усе це призводило до глобального перерозподілу і переформатування інформаційного ринку України. Оскільки не було визначено правил гри (законів і підзаконних актів – і щодо національного інформаційного простору, і щодо субсидування та пільг у видавничій сфері), перерозподіл відбувався за законами рекету. „МУ”, дотримуючись національної і автономної поведінки, практично не цікавила новий клас – олігархів, які або підпорядковували собі безпринципні видання, або за раптово націоналізоване майно і виробничі потужності держави створювали цілком нові медіа-проекти. Непідкупні журналісти, як і їхні редакції, змушені були фізіологічно виживати. Про розвиток, перспективи навіть не йшлося. Більшість перспективних авторів рятувались „утечею” із журналістики, а пристойні, авторитетні й моральні видання – переважно україномовні – тихо помирали...

Питання про те, що важливіше: навчання у виші чи праця спецкором „молодіжки” має право на постановку. Це традиційний підхід. Але він вразливий. А що важливіше: голова чи серце? Так і тут.  Найперший учитель – життя. Найкраще навчання у виші не буде повноцінним без повноцінної практики, а для студента факультету журналістики – без справжнього стажування чи роботи в мас-медіа. Але й самою практикою, навіть найбільш насиченою, не заміниш університетської підготовки, того, що дуже й дуже допомагає талановитій людині реалізуватись сповна, стати цілісною особистістю. Я вважаю, що найпершим учителем є саме бажання вчитися – і в університеті, і за фахом, наприклад, в редакції. Скрізь є старші колеги, які допоможуть. Тут одне доповнює (а не взаємозамінює) інше.

Звичайно, я розповідаю студентам і про цю практику, і про попередню практику у 1990 р. в районній газеті „Зоря комунізму” в Чорткові Тернопільської області (тоді її редагував Зіновій Фрис, який зараз працює на „Радіо „Свобода” у Празі), на районному радіо, де 13 моїх однодумців випустили 12 чисел газети без допомоги редакційних працівників... На шпальтах газети ми піднімали багато серйозних проблем – державної незалежності України, радіоактивного забруднення Чортківщини, організували читацький референдум на кращу назву газети. Читачі „ЗК” „проголосували” за „Голос народу”. За місяць газета виходила у світ з іншою назвою, з райкому партії на адресу ректора ЛДУ надіслано гнівні листи про непідконтрольних „націоналістів”, тобто про нас. Була реальна небезпека відрахування усіх нас з університету, але декан факультету журналістики проф. В.Й.Здоровега на ректораті заявив, що така реакція робить честь і факультетові, і університетові загалом.

„Кістяком” обох експериментів були студенти переважно у віці 18-19 років. Ці практики по-різному оцінювали редакційні працівники, але вони були вкрай необхідні і нам, і новій генерації української журналістики, оскільки дозволяли формувати власну творчу платформу, не просто „загравати” із свободою висловлюватись, а й навчали зваженості та відповідальності. Навіть економічні передумови не завадили більшості з нас сповна себе творчо реалізувати, адже майже всі пов’язані із журналістикою. Так, Олександр Гаврош – журналіст, культуролог, відомий дитячий письменник, Олег Дорожовець – головний редактор журналу „Газ і нафта”, Роман Якель - кореспондент „Дзеркала тижня” у Тернопільщині, Наталка Бабалик – співробітник Центру гуманітарних досліджень ЛНУ ім. І.Франка, Марії Маєрчик - соціокультуролог, публіцист, доктор філософії у галузі соціології, Інститут народознавства НАН України у Львові, Олександр Сочка – журналіст, народний депутат України (БЮТ), Ярослав Хобта – журналіст і президент IT-компанії в Києві, Анатолій Нашкерський – у минулому прес-секретар міського голови м. Львова, тепер – керівник прес-служби в компанії „Світоч”, Юлія Мариніна – працює на телебаченні в Луцьку, Віктор Шаповал – редактор Західної інформаційної корпорації, Жанна Клемпуш - виконавчий директор Рівненської незалежної медіа-профспілки, Ірина Кушнір перекваліфікувалась на педагога, працює в середній школі.  Не знаю деталей про Богдана Багрія, який захопився фотожурналістикою, багато років проживає в Німеччині. Я теж остаточно не відійшов від журналістики, часом друкуюсь, переважно в електронних ЗМІ (моя публіцистична книга „На межі епох”), хоч основна моя робота сьогодні – навчально-педагогічна і наукова.

– Наш колега Віктор Гіржов, головний редактор часопису українців Росії „Український огляд”, в одній зі своїх публікацій стверджує, що фраза „Зробив себе сам” –  про вас. Вам же ліпше знати: чи справедлива ця висока оцінка? Розкажіть про себе, поділіться тим, що повинна знати і мати молода людина, починаючи „робити себе”.

– Думаю, Олеже, думку Віктора Григоровича Гіржова можна інтерпретувати як метафору. Навіть найталановитіша людина не здатна сама з усім впоратись – а я, між іншим, не вважаю себе „най-най”. Можливо, дещо більше, ніж дехто, докладав зусиль, був більш наполегливим у реалізації задумів. Мені таланило на загалом сприятливе середовище і оточення – студентів, журналістів-практиків, університетських викладачів. Той же Віктор Григорович має право говорити те, що вважає за потрібне – він знає мене двадцять третій рік! Вочевидь, він мав на увазі відсутність усіляких протекцій, пільг, домовленостей. Він, випускник Українського поліграфічного інституту (до речі, теж стажувався у „МУ”, дипломну роботу писав на матеріалах „МУ”), працюючи директором Палацу культури і техніки „Юність” у Новому Роздолі на Львівщині, не просто керував гуртком юнкорів, а робив це дуже щиро, дружньо, „по-домашньому”. Його думка завжди була для мене важливою. Потім мною опікувались прекрасні журналісти миколаївської районної газети „Ленінська зоря” – Іван Фаріон, Тетяна Дорогіна, Мирон Прокопів. У обласній „молодіжці” „Ленінська молодь” (згодом – „Молода Галичина”) працювала школа юнкорів „Гарт”. Тут я познайомився з Василем Семеном, Степаном Курпілем, Максимом Міщенком, Володимиром Дубасом, яких теж вважаю своїми вчителями. Паралельно підтримував контакти з журналістами місцевих видань Степаном Ковалем, Володимиром Павленком, Ярославом Точем, Клавдією Левицькою, Богданом Комарницьким, Іваном Басаробом та іншими. Кожен із них дав мені не один важливий урок журналістики. До вступу в університет в мене було понад 120 публікацій – від місцевих до центральних (київських і московських) видань. Кожна публікація – окрема історія! Факультет журналістики допоміг мені сформуватись як цілісній особистості. Насамперед маю на увазі як формальні (лекції, практичні), так і неформальні контакти (семінари, лекторії, зустрічі, розмови) з викладачами Ольгою Станіславівною Федик, Володимиром Йосиповичем Здоровегою, Йосипом Дмитровичем Лосем, Стефанією Миколаївною Андрусів, Олександрою Антонівною Сербенською, Михайлом Павловичем Присяжним, Степаном Йосиповичем Вовканичом, Степаном Андрійовичем Костем, Борисом Володимировичем Потятиником, Василем Васильовичем Лизанчуком та багатьма іншими.

Викладацька та наукова робота так само колективна, як і журналістська. Тут теж важливо вміти прислухатись до цікавих думок колег, особливо більш досвідчених, уміти застосувати їхні поради, інакше не забезпечити передачу традицій. Мені пощастило, що на моєму шляху трапилися не тільки досвідчені вчені і педагоги на моєму рідному факультеті, а й представники інших журналістських шкіл – київської (професори Володимир Іванович Шкляр, Анатолій Захарович Москаленко, Наталя Миколаївна Сидоренко, доцент Олександр Гнатович Мукомела), харківської (професор Ігор Леонідович Михайлин) та багато інших талановитих і безкорисливих людей.

 Отже, даючи пораду молодшим колегам, хочу сказати: прагнучи фахово розвинутись, ставте перед собою найвищі завдання. На шляху їхньої реалізації не поводьтесь зухвало, зарозуміло, неетично, вчіться слухати інших, цінуйте зроблене іншими, пам’ятайте, що найвища цінність – людина, а людина – істота Божа.

– До викладацької й наукової діяльності ви працювали на всіх журналістських постах в газетах – від кореспондента до головного редактора, від репортера до оглядача-публіциста, були й відповідальним секретарем, тобто майстром технічно-творчого газетярського ремесла, стажувалися на радіо... Не ностальгуєте? Чи горять очі від бажання знову кинутися в живу щоденну практичну журналістику?

– Мабуть, особливого бажання повернутись у щоденну журналістику немає. Вважаю, що я більш корисний як викладач із досвідом практичної журналістської роботи. Так, спеціалізація „міжнародна журналістика” при кафедрі зарубіжної преси та інформації ЛНУ має певні досягнення – десятки наших випускників працюють у центральних мас-медіа (телебачення, радіо, газети, журнали), сотні – у місцевих ЗМІ, дехто за кордоном, близько сорока - викладачі вишів, близько десятка із них – захищені (кандидати наук). Громадську позицію можна виявити і не працюючи в конкретній газеті.

– „Молодь України” – чи не єдина загальноукраїнська газета, серед дописувачів до якої й досі є юнкори, з чиїх матеріалів ми формуємо, зокрема, добірку „Молодіжне перехрестя”.  Порівняно недавно, якихось років з двадцять тому, й ваш, вочевидь, вибір професії почався з малої замітки. Що б порадили сьогодні тим школярам, передусім майбутнім абітурієнтам журналістських факультетів, які пишуть лише перші дописи в газету?

– З одного боку, порадив би розвивати цікавість, виявляти ініціативу – приходити в редакцію, приносити свої доробки, просити завдання, напрошуватись на завдання з редакційними працівниками, цікавитись власними рукописами, аналізувати власні помилки, з іншого – брати участь у журналістських гуртках, школах, курсах, опрацьовувати літературу з журналістики, багато, щоденно читати – як книжок, так газет і журналів. Добре вести щоденник. Це дозволяє формувати свій стиль, манеру письма. Позиція молодого автора, потенційного журналіста має бути дуже активна й цілком осмислена, щоб збагнути, що журналістський фах – ваш свідомий вибір, а не данина моді, не тимчасове захоплення і не задоволення амбіцій родичів.

– Коли ми з вами вчилися на журналістів, було два факультети – в Києві та Львові. Тепер такі відділення є в багатьох вишах – державних і приватних, національних і регіональних. Це правильно?

– Тут немає однозначної відповіді. Очевидно, два факультети в умовах держави – замало: у Радянському Союзі цих факультетів було більше двадцяти, два з яких – в УРСР. Українські факультети завжди були на доброму рахунку. Звісно, що київська і львівська школи журналістики найдавніші (майже шістдесятирічні історії), мають найбільше здобутків. У роки незалежності з’явились школи у Дніпропетровську, Харкові, Ужгороді, пізніше – в інших містах. Це – нормально. Будь-яка концентрація – як владна, так і освітня – шкідлива, оскільки гальмує здорову конкуренцію. Однак сьогодні ми маємо понад 50 відділень чи факультетів. У деяких невеликих обласних центрах – по два-три, в деяких районних центрах... Очевидно, що про конкуренцію і підвищення якості освіти тут не йдеться, як і про потребу такої кількості фахівців. Причини такої ситуації заховані в недосконалому освітньому та науковому законодавстві, в неперервних і невдалих експериментах років незалежності, які знищують вищу освіту в Україні. У нас вдесятеро більше вишів, ніж у Франції! Я це не коментую – тільки констатую!

– У радянській Україні російськомовні газети можна було полічити на пальцях однієї руки. За Незалежності так само на пальцях доводиться перелічувати україномовні видання з редакціями в столиці держави. Чому так, чия провина, що робити?

– Я думаю, що частково відповів на це питання на початку розмови, коли згадував переформатування інформаційного ринку в Україні на початку 1990-х. Водночас головна проблема – демагогічність, безвідповідальність, голослівність політикуму в Україні (тобто сутнісно й ментально неукраїнського політикуму) часів незалежності, для якого важливі гасла й майбутній контекст цих гасел, але  не майбутнє країни, не майбутнє громадян цієї країни. Усі говорять про інформаційну сферу, про українську мову. Але чим більше говорять, тим жалюгідніший стан друкованого українського слова. Більшість із них живе за принципом: після нас – хоч потоп.

– Із публікацій на сайті „Український огляд” (за 5 і 8 жовтня та 6 грудня) відомо, що після Вашого захисту надмірну увагу було приділено одній анонімці. Цей факт сколихнув усю наукову громадськість, навіть „пересварив” професуру найвідомішого столичного вишу. Яка причина?

– Після успішного захисту докторської дисертації „Українська журналістика як соціокультурна модель: ґенезис, домінанти у світовому інформаційному просторі”, який відбувся 18 травня 2009 р., я, на жаль, справді зіткнувся з нездоровими амбіціями, некоректними і тенденційними кроками проти мене, моєї родини і мого наукового консультанта, відомого теоретика журналістики проф. Володимира Івановича Шкляра. Поки в ситуації не поставлено крапки – моя атестаційна справа все ще перебуває на розгляді експертної комісії ВАК України, з метою уникнення тиску на цей орган і т.д., – я не хотів би на ній концентруватися, але думаю, що в науковому житті можуть і повинні бути дискусії та прилюдні полеміки – без цього наука не зможе повноцінно розвиватись. Так, зрештою, було і на самому захисті в Інституті журналістики КНУ, де панувала здорова атмосфера, де насамперед йшлося про науку – без вдаваної одностайності, але з обґрунтуванням різних позицій та концептуальних підходів. Мені дуже приємно, що моє дослідження підтримали провідні фахівці в галузі журналістики – члени спецради (9 із 12 присутніх), чотири офіційні опоненти і тринадцять докторів наук з України та закордону, які дали позитивні відгуки на автореферат дисертації. Мені також приємно, що про монографію „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” схвально відгукуються мої колеги-науковці, колеги-журналісти в Україні, Польщі та Росії, зокрема дуже популярний її електронний варіант, розміщений в Електронній бібліотеці Центру екстремальної журналістики  (РФ) – теж українською мовою.

Водночас після захисту почало відбуватись щось незрозуміле: у зв’язку з анонімкою, поважно кваліфікованою у КНУ як апеляція,  з’явились різкі перепади, організовані протистояння і взаємне травмування. У ситуації, що склалася, вже немає і не може бути кращих і гірших. Усі „втягнулися” у певний бруд. Єдине, що не виправдовує, а дещо заспокоює мене, - не я і не мій науковий консультант ініціювали ці речі, не ми започатковували негативні традиції заперечення зробленого і проблемного відстоювання молодими вченими права на існування в науці.

Інтерв’ю вів Олег Петренко, „Молодь України”

16 грудня 2009 року