Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

mgzhyt@gmail.com

універсальна модель української журналістики:

оцінки і бачення в контексті побудови

Щоб побудувати універсальну модель української журналістики, необхідно осмислити її сучасний стан як соціокультурну систему з погляду функціональності та ефективності механізмів державної інформаційної політики.

Експортовані російські моделі журналістики нефункціональні, штучні в умовах України, адже не  враховують історичності (традиційності) масової комунікації і явищ глобалізації, розмитість державної інформаційної політики (ідейно-економічного і господарського хаосу на медіаринку), корелятивності суспільно-політичного ладу України загалом, ступінь залежності національних еліт (від Заходу і Півночі), межу взаємної терпимості громадян і терпимості до лідерів політико-державних еліт… Без подолання кризи модернізації суспільства, себто без врахування усіх тих важливих проблем, які це суспільство давно руйнують (їх влучно визначив київський професор В.Шкляр[1]), годі сподіватись, по-перше, на відродження, по-друге, на розвиток суспільства в цілому, по-третє, на функціональність системоформуючих факторів (СФФ) і менших систем-підсистем на кшталт журналістики.

Спробуємо відповісти на інтелектуальні запити В.Шкляра.

Чи впорядковано геополітичний простір з державами-сусідами? Ні.

Чи впорядковано владні відносини? Ні.

Чи впроваджено реформи у життя? Ні.

Чи збережено стабільність і внутрішню консолідацію у суспільстві? Ні.

Чи залучено широкі верстви населення до участі в політичному процесі та утвердження демократії, громадянського суспільства? Теж, на жаль, ні. „Помаранчева революція”, як виявилось, була пустоцвіттям, яскравим спалахом у темному царстві.

А навіть коли б ми вибороли сучасне громадянське суспільство, то питання кінця 90-х років минулого століття від цього не менш актуальне і досі: „Що таке модель сучасного громадянського суспільства і яка його кореляція з вітчизняною системою ЗМІ, правами і свободами громадян?”^[2]. Не тому, що не зрозуміло, що таке громадянське чи демократичне суспільство, а тому, що усі суб’єкти політичного процесу вдавались і вдаються до дефініційних спекуляцій. Навіть зараз представники українського журналістського корпусу є заручниками чужих міфів, бо вважають, що відсутність офіційних „темників”^[3] – це вже демократія і свобода слова, що право беззастережно надавати ефір та газетну площу одним і тим самим особам (політичним спікерам), часто – стурбованим і непримиренним політикам – професіоналізм, фаховість і збалансованість, що надмір інформації про багатих і катастрофи та війни з інших материків – це цікаво й корисно...

Українська журналістика досі не усвідомила, які круті, просто неймовірні віражі, попри економічну стагнацію, супроводжену банківськими катастрофами й успіхами (ліквідація радянських грошей, купонізація, введення в обіг національної грошової одиниці –  гривні), їй вдалося зробити за неповні два десятиріччя (пройшла шлях від радянської соціалістичної моделі журналістики до напівавторитарної в часи президентства Л.Кучми та опинилась у першій половині... ХХ ст., майже на заході англо-американського лібертарійства). До журналістики соціальної відповідальності поки що не наблизилась. У нас модно наслідувати чуже, надмірно захоплюючись різноманітними цяцьками. Але найгірше те, що модно наслідувати чуже не сучасне чи потенційно майбутнє, а давно минуле, те, від чого інші вже відмовились. Тому сьогоднішній стан мас-медіа України супроводжується кризою моралі суспільства, громадським неспокоєм і тотальною декларативністю. На фоні системної кризи влади (хронічні „коаліціади” 2006-2007 рр., знехтувані конституційні норми 2010 р., що дозволили рішуче рухатися не вперед, а до неоавторитаризму), зубожіння населення, відсутності національних пріоритетів і систем захисту національної безпеки, відсутності ефективної стратегії (несхвалення/ нереалізованість концепції) державної інформаційної політики, українська журналістика (за певними винятками) – це все ще не самодостатня і не самостійна соціальна система, яка не стільки змагається за довіру аудиторії, скільки виправдовує довіру головних комунікаторів (комунікаторотворців-міфотворців) – як своїх, так і чужих, тобто медіамагнатів, дуже часто інкогніто.

Державна інформаційна політика України (ДІПУ), про яку ми писали в інших публікаціях, зокрема в монографії „Соціокультурна модель журналістики...”[4], у докторській дисертації[5], – це не тільки нормативно-правові регуляторні акти й закони про ЗМІ, радіомовлення і телебачення, про свободу слова і право на інформацію, журналістські етичні кодекси і засади професійної діяльності.

ДІПУ – це періодична, систематична, системна і неперервна пролонгація старих і полівекторна пропаганда нових інформаційних каналів (насамперед ззовні) з метою рекламування, здійснення PR-заходів, політико-економічного і культурно-освітньо-наукового зближення, споріднення та обміну, збереження статус-кво і зміцнення позицій держави на міжнародній арені як самостійного суб’єкта міжнародного права і світової спільноти, а також захисту національних інтересів цивілізованими способами, з допомогою повноцінної і самостійної інформаційної роботи.

ДІПУ – це масштабна інтеґрація у внутрішні та зовнішні політичні та соціальні структури й процеси з метою інформувати (своїх про себе і про чужих та чужих про себе), консолідувати (співгромадян та ідейно близьких чужих громадян), формувати громадську думку та поліпшувати власний імідж (про свою державу за кордоном, про закордон – вдома), унеможливити інформаційні спекуляції про Україну (недоброзичливцями-кореспондентами закордонних ЗМІ) та політичні маніпуляції (недоброзичливими суб’єктами міжнародного права).

Наявність-відсутність будь-яких декларативних документів нічого не означає, коли досі ДІПУ функціонально невироблена, інструментально нереалізована. Основні зміни тут мали б означати не фантасмагоричний пошук винних, війну „з вітряками” (розмови на початку 2005 р. про те, що восени того ж року в Україні буде суспільне  ТБ, обіцянки восени 2006 р. (А.Шевченко), що за декілька років не залишиться жодної державної і комунальної газети...)[6], а комплекс конкретних і необхідних дій:

-         купівля/ оренда землі і будівель за кордоном (стосується і медіавласників, і держави) для обладнання українських мас-медійних бюро;

-         підготовка/ перепідготовка журналістів-міжнародників для тривалої роботи за кордоном (на декілька років, не на декілька днів у складі офіційної делегації);

-         закупівля обладнання й техніки для роботи за кордоном;

-         режим взаємності щодо закордонних ЗМІ тих держав, де українським ЗМІ пішли назустріч, тобто заохочення відкриття бюро закордонних ЗМІ в Україні.

Ці дії повинні бути поступові, щоб зменшити фінансовий тиск, і реалізовані у декілька етапів. Проте основні краще було б зробити протягом одного-двох років, щоб усі суб’єкти журналістського процесу були в рівних умовах. Якби Українська держава допомогла і передала придбані приміщення українським редакціям або в оренду, або за символічну суму на умовах не(мало)відсоткового кредиту, навіть небагаті українські редакції претендували б на власні/ орендовані закордонні офіси. Але політичні еліти, українська влада, точніше байдужа до всього національно-ідентичного неукраїнська влада в Україні, яка ніби за іронією формує суспільно-політичний лад українського суспільства (СПЛУС), не звикла думати глобально, не виробила традиції думати по-державному (в СРСР ці функції виконували в Москві). Незалежно від того, якого кольору політична сила уособлює українську владу, тут ситуація не змінюється. Принаймні, не тими кроками, про які мріяли українські журналісти в 90-ті рр. ХХ ст.

Якщо суми на відкриття закордонних корпунктів приблизно можна підрахувати, то з’ясувати збитки України від нищення її іміджу, від ведення „дружніх” інформаційних кампаній проти України і відсутності внутрішніх та зовнішніх механізмів стримування дифамаційно-провокативних потоків – значно важче. Оскільки шкода може бути різна – пряма й непряма (зірвані контракти, переговори), політична й економічна, визнана і замовчана. Можливо, державні статистичні відомства і мають таку інформацію, але громадськості вона невідома. Припускають, щороку від спланованих інформаційних кампаній Україна втрачає понад 10 млрд. євро. Отже, різниця між „дбати про себе” (купувати майно для корпунктів – і не тільки!) і „нічого не робити”  (виправдовуватись і спростовувати чужі наклепи, переважно „стратегічних партнерів”) – мінус майже 10 млрд. (майже 110 млрд. грн.).

Чи вигідно це СПЛУС? Ні.

Чому так відбувається?

Бо, по-перше, СПЛУС потерпає від внутрішньої боротьби і системної кризи й тут не до корпунктів, по-друге, СПЛУС – державно-невироблений, національно і соціально атрофований, по-третє, СПЛУС не становить вершину єдиної пірамідальної системи (як в ідеалі), а стоїть збоку і дуже високо, відірвано від СФФ, ніби демонструючи самолюбування ієрархічністю та „божественністю”.

Система мас-медіа, до кінця 2004 р. ретельно контрольована, як і інші соціальні системи, у 2005-2010 (час президентства В.Ющенка) залишилась незапитаною головною системою (СПЛУС) і почала розвиватись не за певними, прийнятими в тих чи інших країнах законами і правилами, а як заманеться – роби, що хочеш, але зароби побільше. Для багатьох мас-медіа України, якщо не для журналістики загалом, це універсальна формула, яка, з одного боку, дозволяє виживати і навіть розвиватись системі ЗМІ загалом, з іншого ж – релятивізує, знецінює онтологічні принципи журналістики. Задля об’єктивності, цю формулу не можна не врахувати при формуванні моделі української журналістики.

У політично стабільних, фінансово й демократично розвинених країнах такий стан справ не становить інформаційної небезпеки, оскільки тут надійні контрольні функції насамперед не в держаних інституцій, а в громадських організацій та об’єднань, до збереження і збільшення аудиторії зобов’язує чесна конкурентна боротьба і просто конкурентне середовище, а не воля чиновника певного рангу чи наказ власника. У таких країн немає проблем із функціональним забезпеченням, тобто реалізацією на практиці державної (національної) інформаційної політики (ДІП). Негативні зовнішні реакцію і впливи стабілізують і нейтралізують (переводять із конфлікту в русло діалогу) самі мас-медіа, без втручання владних інституцій (сили звички і навіть традиції).

ЗМІ України боролися за свободу слова, отримали її, але не в межах (за концепцією) соціальної відповідальності, а з наївністю й ознаками лібертарійства, поступово і прискорено втрачають ознаки континентальності, попри всі зусилля, так і не вписуюючись у англо-саксонську систему. Як наслідок, українські мас-медіа сьогодні – у часи широко пропагованої „стабільності в Україні” – зіткнулись із іншими, не менш загрозливими тенденціями, які журналісти в один голос називають „цензурою”. Дійшло не тільки до визначення порядку денного верстки новин у ЗМІ, а й до позбавлення ліцензії провідних національних телемовних компаній („П’ятий”, TVI, „СТБ”)!

Попри нові виклики і перепони, суцільну невизначеність і убогість, українська журналістика за великим рахунком (крім „Дня”, „України молодої”, „Дзеркала тижня” і ще кількох видань)  досі не в самопошуках, а на великому роздоріжжі. І головним винуватцем, тим, що спричинив стан таблоїдизації і втрати авторитету журналістики, визначив рольові (вторинні за походженням) функції (насамперед – розважальна, рекламна, рекреаційна, провокативна) як головні, є не чужі інфікатори чи клони (хоч мало що відбувається без їхньої участі), а сприятлива для цього внутрішня ситуація, що є наслідком:

а) системної кризи СПЛУС;

б) незбалансованості і „плинності” законодавства (в т.ч. й Конституції);

в) невиробленості й негармонізованості державного інформаційного простору (ДІП);

г) зміни соціальних суспільних запитів на „культ” грошей без жодних або достатніх стабілізаторів (як морально-етичних, так і фінансових);

д) відсутність психологічної і професійної адаптації...

Як наслідок – „інформаційний вакуум”, „сприятливі умови для викривленого, тенденційного висвітлення подій”, мас-медіа як „провокаційний медіатор”[7], тобто всі ті несумісні з нетоталітарною (неавторитарною) журналістикою явища й тенденції, дещо приглушені подіями кінця 2004 р., по-перше, не сприяли системній зміні наявних спекуляційних принципів журналістики на онтологічні, по-друге, не перекреслені цілком, тому будь-коли можуть бути реанімовані в найвульгарніших і найпотворніших формах і виявах.

Відомо, що навіть у межах однієї системи, одного СПЛУС, тим паче в Україні, де СПЛУС надто аморфний, делікатний і вразливий, є місце для різних мотивів, обмежень („фільтрів”), індивідуально-творчого вираження „я”, для реалізації певних ментальних характеристик. Як наслідок – одночасно чинно і законно, у межах системи, з’являться, наприклад, три різні публікації, де йтиметься про ключову роль у певних подіях (політичних, економічних, культурних, спортивних – як підготовка до Євро-2012): а) прем’єра, б) спікера, в) президента. Ці публікації можуть бути зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Кожна з цих публікацій вестиме до різної зовнішньої реакції, яка пропорційно позначатиметься і на зовнішніх факторах, і на СПЛУС, і, відповідно, впливатиме на внутрішню реакцію масової аудиторії, журналістського корпусу тощо. Як ілюстрація – нестихаючий скандал довкола Федерації футболу України.

Журналіст – центральна системоформувальна ланка будь-якої журналістської соціальної системи, а не „внутрішня межа системи”, як на моделі росіянина Є.Ахмадуліна. Журналіст у журналістиці, як актор у театрі. Журналіст без журналістики – існуватиме (стане філософом, письменником...), актор без театру – теж, але поки що неможлива журналістика без журналіста, а театр – без актора (хіба приміщення).

Українська соціокультурна модель (УСКМ) активно трансформується, хоч іноді, на цьому шляху, аморфно завмирає, ніби беручи спочинок, переважно ж – для переорієнтацій, зміни координат чи векторів у цих координатах. Тому, попри всю надактивність суспільно-політичних процесів, спрогнозувати УСКМ як стабільну і сталу поки що практично неможливо. Що стосується моделі української журналістики (МУЖ), то, хоч тут теж чимало перелічених вище проблем, можна спробувати побудувати універсальну модель, бо онтологічна – надто претензійно і майже нереально.

Можна припустити, що журналістика як соціальна система є все-таки частиною іншої, більшої суспільно-політичної системи (СПС) або частиною інших систем (у глобальному масштабі – транснаціональних: ЄС, євразійської співпраці, американські цінності і т.д. з певними механізмами вираження і реалізації, як-от, якісні ЗМІ, російські ЗМІ, феномен CNN тощо). Наприклад, українська журналістика формує українське суспільство і СПС з допомогою ідей, створених, відтворених, переданих, формується українським суспільством – через суспільну реакцію (еліт, масової аудиторії, власників тощо) і громадську думку. Принципово це можна зобразити графічно.

Малюнок 1.

Тут А – система журналістики, Б – національна суспільно-політична система, В – зовнішні (транснаціональні) суспільно-політичні системи (західні, східні…).

З огляду на інформаційну еру, добу глобалізації, українська журналістика, як і будь-яка інша, по-перше, могла б не тільки статично бути інформаційною складовою глобальної інформаційної системи, а й впливати на розвиток останньої, видозмінювати її, по-друге, трансформуватись з урахуванням національно-культурних та суспільних потреб, якби резистентний потенціал дозволяв зберігати статус-кво. Натомість маємо певне поглинання, узалежнення національної журналістики ззовні – зі Сходу і з Заходу, ментально й фінансово, шляхом редукування традиційних засад і принципів. Графічно це можна зобразити двояко:

А) схематично-модельно (мал. 2);

Б) полісферично (мал. 3);

Мал. 2.

На мал. 2 показано основні зовнішні фактори впливу (у певних ситуаціях – трансформування) на національну (українську) суспільно-політичну систему (НСПС) і, відповідно, на систему національної журналістики (СНЖ). Вплив може бути прямий зовнішній – ззовні на ЗМІ, може бути опосередкований, стабілізований – через внутрішні фактори впливу (від НСПС до СНЖ), а може бути і прямий внутрішній та внутрішній опосередкований (через стабілізацію зовнішніми факторами або іншими внутрішніми системами і підсистемами). Незалежно від акцентування на формах і типах зв’язків, ми виділяємо два основні (найбільш ефективні) вектори: а) західний (європейські та північноамериканські цінності), б) північно-східний (російські цінності). Як інструментарій, крім методів конструювання, моделювання, синтезу, наукового та порівняльного аналізу, долучаємо прагматичний аналіз як метод, який, попри традиційне звужене тлумачення („можемо використати при дослідженні реклами”[8]), дієвий у виробленні „тих чи інших комунікативних стратегій”, у пошуку „аксіоматики нашого спілкування”[9]. В Україні цей метод популяризував Г.Почепцов, а класичні дослідження з прагматики, з розподілом на перформативи/ констативи, належать Дж.Остіну[10], Дж.Сьорлю[11] і П.Грайсу[12].

Усвідомлення журналістами, владцями та іншими громадянами цих дій („вплив Заходу”, „вплив Сходу” – звичайні констативи, тобто констатування, звичайне уявлення про висловлювання і дійсність. Спонукання громадян внаслідок цих дій до переформатування позицій, до зміни соціальної, політичної, культурної, ідентичної та будь-якої іншої реальності („Ми повинні вступити до НАТО”, „Наше майбутнє в союзі з Росією”...) – перформативи[13], на які впливати (і які виправити) дуже важко, бо вони не нейтральні, а такі, що творять дійсність (і делікатно, і нейтрально, і аґресивно).

Дозволимо з’ясувати причини такої ситуації історикам, філософам та політологам, але не маємо права ані закрити на це очі (бо відійдемо від реальної дійсності і спотворимо предмет дослідження), ані заперечити ці вектори (те саме, що доводити, ніби літаки – рейковий транспорт, а поїзди – повітряний...).

Проблеми національної журналістики, національного інформаційного простору, національного інформаційного продукту, детерміновані низкою недоосмислених факторів формування сучасної української національної журналістики (СУНЖ), типологічною модифікацією української журналістики і пошуком оптимальної моделі, вже розробляли чимало дослідників, з яких виділимо В.Шкляра[14] та С.Вовканича[15]. Водночас бракує своєчасної і якісної оцінки, сконцентрованих, невідкладних і спільних зусиль не тільки вчених-журналістикознавців, а й медіавласників і журналістів. Від цього залежать, по-перше, ефективна реалізація (зміцнення, розвиток) СУЖ, по-друге, міцні підвалини майбутньої української журналістики.

Подана модель відтворює цікаві особливості: в західному векторі домінують констативи, у східному – перформативи. Тобто Захід не демонструє Україні (і нашій пресі) позитивний системоформуючий підхід – тому й західний вектор коротший. Україна для Заходу існує (там уже знають, що ми знаходимось на європейському континенті, а не в Азії чи Африці), відома навіть завдяки революційним подіям кінця 2004 року, але Захід (як інституційна система – ЄС) все ще, як і раніше, наприклад, під час Геноциду 1932-1933 рр., для нас закритий, байдужий, зверхній і зарозумілий. Для ЄС Україна та її знедолені громадяни – суцільна проблема, яка втомлює, а не повноцінний партнер. Попри гіршу оцінку українців за представників ромської національності (які безвізові і вільні), українці-романтики все ще вірять ЄС, покладають на ЄС надії і сподівання. Але й безкорислива українська віра не безмежна. Інша частина українців-романтиків, головно не україномовних, зберігає віру в Росію і російського президента. У державних пріоритетах різновекторність перефразована на „багатовекторність”, що не змінює ситуації тотальної державної бездіяльності, яка стимулює безповоротну втрату значної частини інтелектуальних і працездатних сил України.

Переживши у своїй історії значно драматичніші періоди (в останні століття – Австро-Угорський імперіалізм, Російський імперіалізм, кріпацтво, Геноцид[16], численні війни і політичні табори), в умовах державної незалежності, як це не парадоксально, Україна послаблюється. Медійно клоновані перформативи на кшталт: „Хочете дешевий газ – не рухайте Чорноморський флот РФ”, „Українці, дружіть з Росією, не проводьте політику українізації”, „Севастополь – російське місто” тощо – не тільки провокативні кроки, що можуть загострити міждержавні стосунки, а й формують сталі політичні та електоральні уподобання, що систематично загострюють насамперед внутрішнє життя, реанімують політичну безперспективність і готують підґрунтя для нових непорозумінь, протистоянь і патових ситуацій. Аналіз ситуації не є актуальною темою ЗМІ України, тобто система української журналістики не реагує адекватно на ці ситуації: не виступає з контрперформативами, не заперечує провокації, а поділена на дві автономні системи-команди (прозахідну і просхідну), які в неоголошеній національній інформаційній війні (з підтримкою ззовні) навіть не намагаються дотримуватись правил.

На мал. 3 (перетин трьох овалів) чітко позначено межі впливу і реакцію на ці зовнішні а) подразники-констативи (співвідносні із західним вектором або європейськими та американськими політичними цінностями) – овал 2, б) активне позиціонування – перформативи (співвідносні із східним вектором або російськими політичними цінностями) – овал 3. Українська журналістика – овал 1. Поле накладання 2 на 1 – це прозахідна інформаційна інтервенція, яка (як на мал. 1) формує прозахідні суспільні цінності і трансформується як відповідь на реакції (внутрішні, зовнішні, масовоаудиторні, професійні, політичні тощо). Поле накладання 3 на 1 – проросійська інформаційна інтервенція, яка теж формує відповідні цінності... Межі перетину-накладання (2 на 3 або 3 на 2) – взаємна нейтралізація і стабілізація відповідних ідейних, культурних, політичних та інших впливів. Спільна частина цього впливового поля (2-3-2), що заходить за межі 1, виконує, залежно від ситуації, двояку функцію:

1)      стимулює предметні і фахові дискусії у колі 1;

2)      залишає без уваги взаємостабілізовані арґументи, факти, процеси.

Мал. 3.

Зрозуміло, що система журналістики формуючи формується, тому в певні моменти вплив 2-1 переважатиме вплив 3-1 (за рахунок констатив західного способу життя – різних ток-шоу, новин катастроф, воєн і з іншим космополітичним „набором”, телефільмів тощо), але переважно 3-1 домінує над 2-1 (за онтологією перформативи, які не тільки інформаційно та за мовною спорідненістю нейтралізують і вирівнюють констативи, а й зводять їх нанівець протилежними закликами, спонукуваннями і дифамаціями, що часто рівнозначно  інформаційним операціям).

Ще один цікавий аспект. Західні констативи впливовіші на молодих людей і представників активно формованого в Україні середнього класу (їхнє число постійно зростає), а східні перформативи мають більший вплив на найбідніші верстви, а також представників старої, радянської політичної формації, переважно людей похилого віку (таких дедалі меншає). На жаль, українська журналістика як соціальний, культурний механізм, як живий нерв суспільства, – ніби нездійснений феномен (за певними винятками), недостатньо, тобто неадекватно реагує на цю ситуацію, не переформатовується відповідно до зазначених (очевидних) тенденцій, продовжує взаємні змагання у вишуканості форм і методів задля свідомого заперечення (непомічання, нав’язування) динамічних трансформацій суспільних настроїв і громадської думки.

Ступінь узалежнення ззовні та зепігонення чужого в різні часи різний. Це очевидно, адже журналістика – це система, а система, повторимо, – це живий організм, а не просто хребет, як, наприклад, модель. Так, в період виборчих кампаній, під час формування коаліції, призначення уряду, зміни державної форми правління (наприклад, з парламентсько-президенської на парламентську і навпаки, що мало місце у зв’язку з ухваленням Закону України „Про Кабінет Міністрів України” та рішенням Конституційного суду України про законність рішення Верховної Ради України щодо скасування Конституції 2004 р. ) цей процес активізується й посилюються відцентрові дії та явища, перетворюючи феномен журналістики на примітивний (і теж феноменальний) рекламно-пропагандистсько-маніпуляційний засіб-інструментарій ведення ідейно-політичної боротьби. Різниця лише в тому, що, на відміну від потреб третього тисячоліття, ці дії не контрольовані, не дозовані владою, а безконтрольні, хаотичні, тому менше керовані, менше прогнозовані і зовсім не соціальні.

Не виключено, що ЗМІ ця ситуація задовольняє, адже є можливість поліпшити фінансово-економічні показники мас-медійних підприємств. Але це – шлях у глухий кут. Не може тимчасове бути важливіше за вічне, дріб’язкове – за ціле. Живий організм журналістики як живої системи знекровлюється, розбалансовується, цінністю стають тільки гроші, тому редукуються і морально-етичні та професійні принципи, і трансформується система журналістських функцій, коли другорядні „рольові” функції (пропагандистська, рекламна, провокаційна) стають важливішими за онтологічні – інформаційно-комунікативну, інтеґраційну, регуляційну. За цих умов (повернемось до мал. 3), овал 1 майже цілком зайнятий іншими складниками і чинниками – або 2, або 3, або Х, Y, Z тощо, тобто новими можливими факторами, що спотворюють, знецінюють, узалежнюють як окремі мас-медіа, так і систему загалом (критичну більшість видань, теле- і радіопрограм, що мають більше половини теле, радіо чи пресової аудиторії).

Логічно постають і наслідки.

По-перше, споживач мас-медійного, культурологічного товару розчаровується, втрачає довіру і до певного ЗМІ, і до ЗМІ загалом.

По-друге, журналісти (творчі працівники) і видавці (власники) усвідомлюють шлях за найменшим опором, але з найбільшими прибутками.

На перший погляд, легкий, проте надто ковзкий і небезпечний шлях над прірвою, манить тих, хто вже на ньому побував (як у наркоманів, які не вважають, що вони наркомани і тому пробують довести іншим, що ні їм, ні їхнім послідовникам нічого не загрожує). Журналістський корпус вважає, що зуміє вчасно спинитися. „Спокій” багатьом нагадує „ламку”, що викликає марення і євро-сни