М.Г.Житарюк, Львів,

д.  н. із соціальних комунікацій, к. філол.. н., доцент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім. І.Франка

Сукупність інформації, поширюваної у світі з допомогою засобів масової комунікації, неможливо вирахувати з точністю до відсотка. Чому? З одного боку, практично відсутні спеціальні статистичні і соціологічні дослідження на фоні різнопрофільності і багатовимірності критеріїв оцінок (за кількістю повідомлень, слів, накладами, ефективність за впливом та індексом цитувань, географічно-демографічний принцип, нейтральність чи агресивність інформаційних каналів, інвестиційні та фінансові показники тощо), з іншого, - як враховувати часові корекції (щомиті багато чого змінюється, іноді кардинально)?..

Водночас врахування індексу іноземних посилань та міжнародної тематики в українській пресі останніх років дозволяє певним чином побачити ситуацію, візуалізувати її.

Інформація як індустрія (економічна й політична) у валовому вимірі домінує у США та країнах Західної Європи, до яких активно долучаються і східноєвропейські держави. На цивілізаційному (європейсько-азійському розламі) балансує Росія. У країнах Азії та Австралії разом з іншим світом (головно Африка, Південна Америка і Близький Схід) показники співставні з європейськими чи у США.

Оцінка ситуації за впливовістю, наполегливим і цинічним культивуванням цивілізаційних моделей, зовнішньоінтервенційною ефективністю, „вимальовує” іншу „четвірку”: США, Росія, Китай, Близький Схід. Тут ситуація теж нестабільна, міцному „покеру” загрожують кризові тенденції. Чому?

По-перше, Російська Федерація, оточена самоспровокованими політичними, економічними, інформаційними і навіть військовими конфліктами з найближчими сусідами, відчуваючи тенденції внутрішньої децентралізації, попри далеко не завжди чесні надзусилля – агресивну риторику й тактику шантажу та ультиматумів, таки втрачає позиції і невдовзі поступиться місцем Китаю.

По-друге, втрачають лідерство і Сполучені Штати Америки: більш ніж показові події квітня 2008 р., коли спершу на Бухарестському самміті НАТО позицію США щодо ПДЧ для України і Грузії зігнорували аж вісім європейських країн, серед них навіть щойно „вилуплені” члени Альянсу – угорці, а наступного дня лідер США Дж.Буш поїхав у Сочі шукати підтримки... у ВВП(утіна)?

По-третє, денаціоналізований Європейський Союз, попри декларації успіхів, поступово входить у глибоку лідерську і трансформаційну кризу (чимось нагадуючи Радянський Союз у 20-30-ті рр.), зумовлену культурними, релігійними, ресурсними, конституційними і навіть оборонними проблемами (показова нездатність виробити зрозумілої та сильної позиції з приводу, наприклад, інтервенції РФ та анексії територіальної цілісності Республіки Грузія у серпні 2008 р.). Уже зараз ЄС поділений на сфери впливу: хтось ближче до Росії, хтось – до США, одні підтримують ізраїльтян, інші – палестинців. І не обов’язково будь-яка підтримка мусить бути зафіксована дипломатичним протоколом: існує психологічна, неформальна підтримка, цінніша за формальну. Наприклад, жодні паперові гарантії „ядерних” країн (у Будапешті) не змушують червоніти одного з підписантів документа про територіальну безпеку України, коли він регулярно (устами найвищих посадовців – міністра закордонних справ, президента) висловлює територіальні претензії (у Криму, на Азовському морі, щодо цілої країни, яка „навіть не є державою”), обіцяє націлити на Київ ракети з ядерними боєголовками, можливо, української „гуманітарки”.

По-четверте, світ подвійних стандартів не минув у 30-ті рр. ХХ ст., коли організатора Геноциду (СРСР) приймали до Ліги Націй, не минув у 40-і, під час другої світової та коли горіло все живе в радіаційному полум’ї в японських Нагасакі та Хіросімі, навіть у ХХІ ст., коли Югославія, припускаємо, стала індульґенцією за „вільні руки” в Ічкерії, коли миролюбну Україну, яка, на вимогу „радників-експертів”, учетверо скоротила (фактично ліквідувала!) своє військо, добровільно позбулась ядерної зброї, стратегічних бомбардувальників, усупереч усім прогнозам – під час економічної стагнації початку 90-х рр. вижила фізично, економічно, культурно-соціально; 2004 р. переконливо показала свій енергетично-психологічний потенціал і принциповість, не проливши крові, ментально-цивілізаційно визначилась (молодь і освічені громадяни, нехай поки що бракує офіційних рішень) щодо майбутнього, отже, таку перспективну Україну так звані західні союзники відгороджують від ЄС колючими концтабірними дротами, а „брати-слов’яни” без оголошення провадять торговельну, енергетично-ресурсну, інформаційну, психологічну та інші війни.

Тому перед сучасною українською елітарною журналістикою (якої бракує) постають дуже складні завдання: а) своєчасно фахово осмислювати світові тенденції, процеси і явища; б) баченням інваріантності розвитку подій випереджати ці події на декілька кроків і навіть впливати на них; в) конструюючи світомоделі, піднімати освітній, гуманітарний, виховний, культурний, етичний рівень співгромадян – як звичайних читачів, так і держслужбовців найвищих рангів; г) виховувати в аудиторії почуття національної гідності, патріотизму, поваги до інших, цінності людського життя; ґ) прищеплювати співгромадянам імунітет від брехні, фальші, лицемірства.

Бачачи системні геополітичні кризи, постійні протистояння, примітивні варіанти їх вирішення (війни в Іраку, Афганістані, бомбардування Бєлґрада, незалежність Косово й ігнорування десятків мільйонів турецьких курдів, невизнання Геноциду проти українства, демонстрація „біцепсів” на острові Коса Тузла, на Кавказі, імпотентність Палестино-ізраїльського миротворства, тобто організована роздмухувана режисура: світ змілів, збіднів і отупів), безпретензійна людина здивується з пихатості й інтелектуальної убогості фінансових, політичних і воєнних розпорядників. Подивується, але не залишитися байдужою і бездіяльною. Тому зрозуміло, чому для розвинутого, багатого, байдужого і близького-далекого світу нова демократична Україна, з вільною, але ще часом аматорською, часом безвідповідальною журналістикою) – не стільки terra incognita чи tabula rasa, скільки „закрита зона” чи пост-Берлінська стіна.

За межами колючих дротів „цивілізованих” кордонів з ЄС навіть найкраща українська преса (здавалося б, найавторитетніша для нас) не становить особливого інтересу. Підґрунтя такого статус-кво має об’єктивні й суб’єктивні причини.

Об’єктивні фактори дистанціювання від українського інформаційного виробника (тобто демонстрації нерівноцінного, непаритетного ставлення до нього), з одного боку, та, з іншого, геополітичної та масовокультурної інтервенції ззовні в український інформаційний простір детерміновані непрофесійністю й безвідповідальністю українських політичних фігур та гілок влади у контексті розбудови автономних соціальних систем функціонування України як держави.

Назвемо головні з них:

а) внутрішньоукраїнська конфліктогенність (політична, культурна, історична, релігійна, цивілізаційна);

б) зовнішньополітична невизначеність України під кодовою назвою „багатовекторність”;

в) підміна системних реформ журналістики України політичними гаслами і грошово-дотаційними атракціями (зародково-спонтанний стан міжнародної журналістики, втрата авторитету ЗМІ в українському суспільстві, відсутність рівних конкурентних умов учасників медіа-ринку, незрілі законопроекти з роздержавлення ЗМІ, псевдоспроби створити громадське мовлення, ганебний закон №540/97-ВР [1], що свого часу розділив журналістів на різні касти);

г) беззахисність національного інформаційного простору України, тобто відсутність реальної системи інформаційно-дезінформаційних противаг;

ґ) низька ефективність (дієвість) українських ЗМІ;

д) низька професійна культура (брак послідовності, принциповості та відповідальності медіаторів перед суспільством).

Суб’єктивних факторів теж чимало:

а) закритість світу (особливо Західної Європи) щодо партнерських новацій;

б) патологічна недовіра до молодих держав;

в) домінування зовнішньополітичної кон’юнктури в політичних, оборонних і ресурсних питаннях;

г) традиційне нехтування інтересів інших: небажання корелювати пост-жандармську систему противаг і тимчасово вигідних дисбалансів;

ґ) стратегічні прорахунки (геополітичні, ментально-ціннісні, соціокультурні, психологічні) в контексті майбутньої світобудови;

д) криза світогляду (ліберальні і споживацькі цінності, простіше кажучи – вигода, важливіші за Правду, Мораль, Порядність).

У цих умовах національні українські ЗМІ у структурі глобальних інформаційних каналів виконують переважно не системоформуючу і не системотворчу функцію, навіть в умовах однієї держави, а здебільша соціоруйнівну роль озвучувача чужих ідей та думок.

1.                Закон України „Про державну підтримку преси засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” №540/97-ВР від 23.09.1997 р. // Засоби масової інформації. Українське законодавство. – К., 1999. – С.179-193.