МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ, АКАДЕМІК НАН УКРАЇНИ

(продовження)

Станом на 01.01.2010 року до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції внесено 4539 суб’єктів видавничої справи. З них видавничу діяльність здійснюють – 1435 суб’єктів, виготовлюють видавничу продукцію – 606 суб’єктів, розповсюджують видавничу продукцію – 255 суб’єктів, поєднують кілька видів діяльності у видавничій справі – 2248 суб’єктів.

За оперативними даними Книжкової палати України станом на 13.01.2010 року до установи надійшло 21504 назви книжок і брошур, загальним тиражем 47035,0 тисяч примірників, що становить у порівнянні з аналогічними даними за минулий рік (за назвами 97,5 %, за тиражами 89,1 %), у тому числі українською мовою видано 14148 назв або 65,8 % від загальної кількості назв книг (тиражем 26597,0 тисяч примірників або 56,5 % від загального тиражу). Порівняно з аналогічними даними 2008 року спостерігається зменшення темпів випуску видань на 541 друкованих одиниць або на 2,5 %, тиражі зменшились на 5752,9 тисяч примірників або на 10,9 %. Українською мовою за назвами випущено менше на 891 друкованих одиниць (5,9 %), тиражі зменшились на 3483,0 тисяч примірників (11,6 %).

Зменшення кількості книжкових видань як за назвами так і за тиражами пов’язане з наслідками фінансово-економічної кризи в Україні, негативні наслідки якої одними з перших відчули на собі суб’єкти видавничої справи.

З метою пошуку шляхів зменшення негативного впливу фінансово-економічної кризи на діяльність підприємств видавничо-поліграфічного комплексу Держкомтелерадіо ініціював підписання Меморандуму про взаєморозуміння та співпрацю з провідними представниками галузі, в тому числі громадськими об’єднаннями і виробниками паперу та провів прес-конференцію, присвячену стану видавничо-поліграфічного комплексу в умовах економічної кризи.

 З метою створення умов для діяльності суб’єктів видавничої справи Комітетом розроблено низку нормативно-правових актів.

Зокрема, проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку випуску видавничої продукції на умовах державного замовлення», який розглянуто на засіданні Уряду та відповідно до висловлених зауважень надіслано на погодження до Мінфіну.

В установленому порядку поданий на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України «Про заборону виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств розповсюдження книг та преси із займаних ними на законних підставах приміщень державної та комунальної власності, а також знесення існуючих кіосків з продажу друкованих засобів масової інформації».

Урядом прийнято розпорядження «Про нормативи мінімального забезпечення громадян кіосками з продажу друкованих засобів масової інформації (преси)», розроблене Комітетом з метою задоволення громадян у друкованій періодиці та оптимізації функціонування мережі кіосків з продажу періодичних друкованих видань.

У червні 2009 року Урядом прийнята постанова про «Порядок визначення обсягу книжкової продукції державною мовою, підготовка, випуск та/або розповсюдження якої здійснюється вітчизняними видавництвами і підприємствами книжкової продукції, для укладення договорів оренди приміщень».

Реалізація зазначеної постанови дозволяє підтверджувати право на оренду державного та комунального майна без конкурсу видавництвами та підприємствами книгорозповсюдження книжкової продукції за умови випуску і розповсюдженню ними книжкової продукції державною мовою не менш як 50% відповідно до прийнятого у цьому році Закону України «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» щодо книговидавничої справи».

Незважаючи на чинне законодавство, постанову Верховної Ради України «Про запровадження мораторію на виселення редакцій друкованих засобів масової інформації, закладів культури, у тому числі бібліотек, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження» продовжується практика виселення суб’єктів видавничої справи із орендованих ними приміщень. Зокрема, наприкінці минулого року під загрозою виселення з приміщення по вул. Б.Хмельницького, 51-А, опинилися «Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», редакція дитячого журналу «Соняшник», а також одна із найстаріших столичних книгарень – «Сяйво».

Із зазначеного питання в інформаційному агентстві УНІАН Держкомтелерадіо було проведено прес-конференцію, в якій взяли участь відомі державні та громадські діячі, а також на захист видавців відбулась акція «Живий ланцюг» за участю представників громадськості Києва, діячів культури, науки, літератури, мистецтва, які виступали проти рішень Київської міськради.

Колегією Держкомтелерадіо, на засіданні якої розглядалось питання про стан реалізації Програми 2009 року, визнано стан фінансування програми «Українська книга» незадовільним, таким, що завдає нищівного удару книговидавничій галузі України та ставить під загрозу подальше функціонування видавничих організацій.

Відповідно до рішення колегії Комітетом було підготовлено звернення до Кабінету Міністрів України із пропозицією вжити невідкладних заходів щодо покращення ситуації з метою виконання Програми діяльності Уряду.

Опрацьовані звернення 6-ти редакцій газет та журналів стосовно надання державної фінансової допомоги друкованим засобам масової інформації (відповідно до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та Порядку надання державної фінансової допомоги засобам масової інформації). Однак через відсутність відповідних коштів з державного бюджету, фінансової допомоги редакціям не було надано.

Комерціалізація аудіовізуальних засобів масової інформації в Україні логічно привела до того, що, скажімо, телевізійний та кінематографічний продукт, який виробляється в нашій країні, зорієнтований на російський ринок і на російськомовного глядача, бо головна мета виробника такої продукції – бізнесова привабливість. То ж хай не втішає нас те, що за останні 5–6 років збільшено виробництво в Україні власного аудіовізуального продукту. Всі ці телепрограми, «мильні» серіали, телефільми, ток-шоу розраховані передусім на російськомовного глядача і цілеспрямовано формують російський мовно-культурний простір. Переважна більшість комерційних теле- та радіоканалів, а також комунальних активно впроваджують російсько-українську двомовність, яка насправді є асиметричною, тобто, спрямованою на формування в суспільній свідомості домінанти російської мови в культурно-інформаційному просторі України. Все це посилює і так наявну величезну диспропорцію у структурі українського культурного та інформаційно-комунікаційного простору на користь Росії. До того ж публічне використання російської мови, яке демонструють народні депутати, державні чиновники, бізнесова і наукова еліта, формує проросійську орієнтацію, сприяє подальшій консервації російсько-політичного і мовного культурного ареалу, який повинен розглядатися, згідно з позицією влади Російської Федерації, як складова російського культурно-інформаційного простору. Ще перебуваючи на посаді першого заступника голови уряду Росії Д.Мєдвєдєв, виступаючи на Міжнародній конференції з питань статусу російської мови за кордоном, заявив: «Турбота про статус російської мови безпосередньо пов’язана з нашою спільною роботою по захисту прав і законних інтересів наших співвітчизників, із збереженням російськомовного простору за межами Росії. Для нас це надзвичайно важливе соціальне та політичне питання»⁹.

Сучасне керівництво Російської Федерації свою зовнішню гуманітарну політику повністю підпорядковує політичним завданням. Серед головних пріоритетів державної політики Росії є утвердження позицій російської мови в Україні. Саме тому «російська мова та російська преса об’єктивно є основою поширення панросійської ідентичності в Україні»¹⁰.

Цим завданням формування в Україні наднаціональної панросійської ідентичності підпорядкована інформаційна політика Російської Федерації на пострадянському просторі, механізми якої були визначені і схвалені на саміті глав держав-учасниць СНД у Казані (серпень 2005 р.).

На перший погляд, все розвивається в руслі процесів глобалізації та інтенсивного зростання ролі інформативного фактора в світовій політиці ХХІ століття, а насправді Росія прагне формувати той єдиний інформаційно-комунікативний простір, який конструюватиме і далі, як це було за часів Російської імперії та комуністичної імперії СРСР, російськомовний простір, у якому домінуватиме російська наднаціональна ідентичність. А отже й надалі розмиватиметься цілісність українського культурно-символічного простору, якої ми ще не досягли передусім через непослідовну, невиразну, несистемну гуманітарну політику української влади. А якщо зважити на те, що певні політичні сили в Україні навіть у своїх партійних програмах передбачають проведення проросійської мовної політики, продовжують маніпулювати «мовним питанням» під час виборчих кампаній, то про яке успішне формування українського національного наративу можна говорити в умовах партійної внутрішньої політики, спрямованої на дезінтеграцію українського суспільства.

Очевидно, що цим успішно користується країна-сусід, яка останнім часом активізувала зусилля, використовуючи легальні механізми реалізації політики СНД, на створення російської ідентичності на пострадянських теренах, передусім на території України. Наша держава розглядається багатьма російськими політологами як «недружня держава», тому на Україну передусім мають бути націлені механізми створення спільного гуманітарного простору шляхом збереження та посилення позицій російської мови, формування єдиного інформаційно-комунікативного простору, уніфікованого науково-освітнього та спільного культурно-символічного простору.

Росія активно використовує незахищеність українського інформаційного поля, посилюючи інформаційну інтервенцію на українське суспільство і цим самим розмиваючи і так слабку національну єдність та ідентичність. Як узагальнюють у Центрі О.Розумкова, «є всі підстави констатувати, що ненормована та безконтрольна присутність в українському інформаційному просторі закордонних, передусім російських ЗМІ, утворила потужній канал впливу на свідомість українських громадян. Стає дедалі очевиднішим – він є інструментом просування на територію України інтересів сусідньої держави, використовується для забезпечення її ідеологічної та політичної присутності»¹¹. І не тільки в ідеологічній та політичній присутності суть проблеми, яка є проблемою стратегічної безпеки України. Інакше як наступальною інформаційною операцією не назвеш цей агресивний інформаційний вплив, який здійснює Росія на український інформаційно-комунікативний простір. І наслідки цієї операції, яку планують, розробляють і реалізовують, як правило, недержавні організації на зразок «Русского Журнала», «Кремль.Орг» чи «Агенства политических новостей», надзвичайно загрозливі для України. Як тут не згадати теоретичного батька інформаційних воєн, давньокитайського військового діяча Сун-цзи, який у «Трактаті про військове мистецтво» (V ст. н. е.) радив: «...найкраща політика зводиться до захоплення держави цілісною... Здобути сотню перемог у боях – це не край мистецтва. Підкорити суперника без бою – ось вінець мистецтва»¹².

Чи усвідомлює українська влада, яку загрозу національній безпеці України становить агресивна інформаційна політика Росії, об’єктом якої є український інформаційно-комунікативний простір? Безперечно. У «Стратегії національної безпеки України», затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007 читаємо: «2.8. Посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності.

Недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентноспроможного національного інформаційного продукту.

Наближається до критичного стан безпеки інформаційно-комп’ютерних систем в галузі державного управління, фінансової і банківської сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо».

Ці узагальнення жахають. Минуло вже два роки. І що змінилося? Здавалося б, на інформаційну безпеку держави буде звернений особливо прицільний погляд уряду, бо коли не ми є господарями на власному інформаційно-комунікативному полі, то як можна виконати перший пункт стратегічних пріоритетів політики національної безпеки?:

«Досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об’єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру на основі безумовного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина».

Як, якими засобами, якими інструментами впливу «поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кожного громадянина від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні», як це передбачено Стратегією національної безпеки України, коли в комунікативному просторі нашої держави домінують російські електронні та друковані засоби масової інформації, функціонують спеціальні інтернет-проекти, книжкова, кіно-відео- та аудіо-продукція... Із 28 газет і журналів, які продукують і розповсюджують в Україні відомі медіа-магнати «Телеграф медіа-груп» (місце перебування – Голландія), «КП Медіа» і «Сегодня Мультимедиа», лише дві є україномовними публікаціями. Решта – російською мовою. Крім того, три російськомовні щоденні газети розповсюджуються безкоштовно. І магнатам чомусь не шкода викидати в український інформаційний простір сотні тисяч примірників цих газет. Кому це вигідно? Вірніше, хто замовляє цю «музику»?

Про «візуальний неоколоніалізм» (Олег Романчук) годі й говорити. Ця політика базується начебто на нейтральній тематичній основі, без виразного ідеологічного «замовлення», але із чітким спрямуванням на формування спільного з Росією медіа-простору. Як правило, російськомовного, іноді двомовного. Ця очевидна асиметрія інформаційного впливу на суспільну думку і суспільні настрої ефективно працює в Україні, бо такі передачі, як «95-тий квартал», «Самый умный» на телеканалі «1+1» або «Свобода слова» С. Шустера, «Свобода з Савіком Шустером», «Велика політика», «КВН», «Кривое зеркало», російські телесеріали, українські російськомовні телефільми, чітко «переводять» свідомість глядача в русло сприйняття двомовності як непорушної «мовної реальності», всього російськомовного як кращого, естетично вищого за українське, бо українське, мовляв, неконкурентне, бізнесово не вигідне, і з мистецької точки зору недовершене. Особливо в цьому плані відзначається телеканал «Інтер», який віддає перевагу російськомовним проектам, оскільки для його керівництва важливо передусім прибуток, а саме, продаж цих проектів у Росію. Так формується в суспільстві переконання про українську культурну вторинність, про «історично зумовлену» російсько-українську двомовність, про складність, а то й неможливість утворення українського цілісного культурно-інформаційного середовища... По суті, політику в інформедіа-просторі України українська влада не відслідковує, хоча годилося б сказати, не здійснює. Не лише національне культурно-мистецьке поле, але й політичне і економічне в тій чи іншій мірі перебуває під впливом російської інформаційної політики, російських мас-медіа і російської політико-економічної орієнтації. А яку ідейно-світоглядну політику веде так звана міждержавна – від імені Співдружності Незалежних Держав – телерадіокомпанія «Мир», а яким матеріалам віддають перевагу «українські версії» масових російських газет та журналів?.. Очевидно, що російським, оскільки значна частина і українських, і західних журналістів, які акредитовані в країнах СНД, черпає оперативну інформацію переважно із російських мас-медіа. Чи не тому український інформаційний простір наповнений тенденційними, конфліктними матеріалами, які нарощують проблемні напруги внутрішньополітичного, економічного та гуманітарного плану.

Була із часів Помаранчевої революції, та й залишається досі, надія на такий інформаційний засіб, як Інтернет. Саме український сектор Інтернету завдяки сайтам «Українська правда», «Обком», «Главред», а також сайту «Майдан», який розташований в американській зоні Інтернету, утримував і продовжує обстоювати незалежну позицію в цьому інформаційному протиборстві. Та саме через Інтернет посилено і, ясна річ, безперешкодно та легально реалізовується російською мовою російська інформаційна політика. На жаль, не спостерігається нарощення присутності української мови в Інтернет-спільноті. Навпаки, частка україномовних сайтів у «світовій павутині» просто мізерна. До речі, станом на початок 2007 року співвідношення україномовних та російськомовних он-лайнових ресурсів, що базуються на UA-net, було далеко не в нашу користь. Російськомовних сайтів нараховувалося 407, двомовних – 70, а україномовних – 23. Це лише 4,6%. Як свідчить «Телекритика» 8 квітня 2009 р., аудиторія Інтернету України в лютому 2009 року становила 7,09 млн. користувачів, дві третини яких молодші 35 років. Якщо в Україні україномовних сайтів нараховується 93(16,3%), то російськомовних – 477(83,7%). Це за умови, що двомовні сайти (нагадуємо: їх 70) одночасно зараховуються і до російськомовних, і до україномовних.

У цій же «Стратегії національної безпеки України», яка є, відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України», обов’язковою для виконання, визначені механізми реалізації державної політики національної безпеки, серед яких бачимо розробку та прийняття Національної стратегії формування інформаційного суспільства.

Давно назріла потреба в такому стратегічному погляді на формування державної інформаційної політики, бо не будемо ми серед розвинутих інформаційних суспільств, якщо не забезпечимо пріоритетний розвиток інформаційних ресурсів та інфраструктури, не впроваджуватимемо новітні інформаційні технології, не виробимо дієві механізми спротиву зовнішній ідеологічній і мовно-культурній експансії у сфері масових комунікацій. Не треба скидати із себе вини за те, що ми програємо інформаційну війну, яку послідовно веде з нами Росія, транслюючи різними засобами свою ідеологічну, духовну та культурну системи цінностей. Мета ж Росії одна: відновлення геополітичного впливу на пострадянському просторі, створення російської ідентичності на теренах суверенних держав, які з’явилися на території колишнього Радянського Союзу. І хоча останнім часом наростає в українському суспільстві тривога з приводу воєнної загрози з боку Росії, яка в особі її Президента має вже законне право без згоди Державної Думи направляти війська на захист своїх громадян на будь-яку територію планети, наш північний сусід буде продовжувати діяти «тихою сапою»: зміцнювати, посилювати свої позиції в сфері інформації, культури, освіти, науки і, особливо, російської мови. Це загальний стратегічний курс Російської Федерації, бо він зосереджений на тих сферах, де відтворюється, формується ідентичність, а головне, де найефективніше здійснюється гомогенізація мовного простору на основі російської мови. Саме тому мовна політика повинна розглядатися пріоритетною у гуманітарній сфері України. Українська мова як державна має бути основою самоідентифікації народу і держави, а отже, бути мовою офіційного спілкування на всій території країни. Ця позиція чітко визначена в «Стратегії національної безпеки України»:

«Мовна політика як одна із ключових складових державної гуманітарної політики повинна виходити з необхідності неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної та мови офіційного спілкування у всіх сферах суспільного життя на всій території України, а також вільного використання у всіх життєвих потребах громадян російської чи іншої рідної мови».

Та механізми реалізації державної політики, на жаль, чітко не визначені. Передусім тому, що до сих пір Верховна Рада не спромоглася ухвалити нового закону про мови, який би замінив давно застарілий і позбавлений механізмів реалізації задекларованих вимог «Закон про мови в Українській РСР» 1989 року. Відсутність повноцінного правового підґрунтя для захисту і забезпечення мовних прав усіх громадян надзвичайно ускладнює проведення системної і відповідальної державної мовної політики.

Що стосується сфери телерадіомовлення, то стаття 9 закону «Про телебачення і радіомовлення» від 1993 року зобов’язує телерадіокомпанії здійснювати трансляцію державною мовою, а в тих регіонах, де проживає значна кількість національних меншин, передачі можуть вестися національними мовами цих меншин. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення намагалася виконувати цю статтю закону шляхом надання нових ліцензій лише тим станціям, які будуть вести трансляцію лише українською мовою. Це стосувалося тих станцій, які здійснювали загальнонаціональну трансляцію, тоді як регіональним трансляторам, прийом яких поширювався на компактно населені групами меншин райони, дозволялося зменшити квоту на 50%. Але в країні, де закони не виконуються, часто ігноруються, тлумачаться в залежності від потреби влади, виявляється, можна відкласти виконання цього закону як мінімум на рік. А далі буде видно. І хоча в 2006 році були внесені поправки до закону «Про телебачення та радіомовлення», які, за словами тодішнього Голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Віталія Шевченка, додають «повноваження створювати регулятивні функції у сфері національних інтересів, розвитку інформаційного простору та захисту інформаційного суверенітету і, власне, інформаційної безпеки держави»¹³, мовна ситуація в медіа-просторі значимо не поліпшилася. І знову та ж сама проблема: протести різних осіб та різних організацій, зволікання з виконанням закону, відкладення його впровадження, довільне тлумачення окремих статей...

А що, здавалося б, тлумачити? Закон треба виконувати. А головне, контролювати його виконання. Внесені зміни до закону 1993 року справді спрямовані на захист українського інформаційного простору, про що і говориться в статті 4: «Держава проводить політику протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва». Саме на підтримку вітчизняного виробника телерадіопродукції і спрямована стаття 9:

«1. У загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців».

Ключовим аспектом мовної та культурно-протекціоністської політики держави є стаття 10, в якій проголошується: «1. Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. 2. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території. 3. Якщо мова оригіналу (або дублювання) фільму та/чи іншої програми (передачі) не є українською, такі фільми та/чи програми (передачі) транслюються за умови звукового дублювання їх державною мовою. 4. Для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має складати не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення».

Здавалося б, виконуй Закон, тобто відслідковуй найдрібніші порушення з боку трансляційних компаній, нарощуй обсяг українських телевізійних і радіопрограм і забезпечуй поступовий перехід до виконання необхідних квот для української продукції і мови. Уже з жовтня 2006 року половина добового телеефіру повинна була транслюватися українською мовою, як і не менше 50 відсотків іншомовних програм мали б бути дубльовані українською мовою. А далі ці квоти зростатимуть. Із 1 грудня 2006 року добові квоти підвищені до 65 відсотків, а з лютого 2007 року – до 75 відсотків. Ці цифри не враховують титрування.

Треба сказати, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення за часи головування Віталія Шевченка багато зробила для того, щоб виконувалася стаття 8 закону «Про телебачення та радіомовлення» 1993 р., яка, повторюю, чітко визначає: «Держава проводить політику протекціонізму щодо розповсюдження програм і передач вітчизняного виробництва». Згадаймо ухвалені Верховною Радою 12 січня 2006 року поправки до «Закону про телебачення та радіомовлення», спрямовані на захист національних інтересів, а також підписані 14 липня і 21 липня 2006 року Нацрадою Меморандуми із загальнонаціональними теле- та радіокомпаніями. Зміни на краще є, бодай кількість україномовних програм збільшилася. Канали почали активніше витрачати гроші на власні телепроекти. Приємно вразив телеканал СТБ, який завойовує високі рейтинги і добрі гроші на рекламі завдяки власному, якісно виготовленому продукту. Передусім це проекти «Україна має талант!», «Танцюють всі», «Битва екстрасенсів», «Моя правда». З’явилися цікаві програми власного виробництва на столичному телеканалі «Сіті». Це – «Історії міста», «Гордість Сіті», «Весілля Сіті», «Веб Сіті» та ряд інших. Якісну документалістику подає «5 канал» та Інтер. Останній – іноді суперечливе, м’яко кажучи, дискусійне трактування окремих сторінок української історії. Надзвичайно привабливий, запитаний молоддю реалізовує «1 + 1» проект «Я люблю Україну!». Не можна не порадіти за спортивні проекти, що їх пропонує телеканал «Україна». Зріс відсоток українських музичних виконавців, до 75 відсотків україномовного продукту намагалися наростити загальнонаціональні телекомпанії. Але це не повинно нас втішати, бо важко відслідковується квотний режим у трансляціях державних регіональних і місцевих телерадіостанцій, особливо – в приватних станціях локального значення.

Взагалі, Державний комітет телебачення та радіомовлення України останнім часом почав активніше працювати над забезпеченням розвитку державного інформаційного ресурсу, захисту інформаційної безпеки, утвердженню національних інтересів в інформаційній сфері. Важливим стимулятором у цій роботі став Указ Президента України від 23 квітня 2008 р. № 377 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України». На виконання цих заходів розроблено проекти Концепції державної інформаційної політики, Концепції створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення, План Заходів щодо сприяння розвитку конкуренції та запобігання монополізму у сферах телекомунікацій, телебачення, радіомовлення і друкованих засобів масової інформації...

На розгляд парламенту вносяться проекти нових законів, подаються зміни до нині діючих, приймаються постанови Уряду, Президентом України підписуються нові й нові укази, затверджуються концепції, стратегії, плани, заходи, робляться кроки, аби не порушувалася цілісність єдиної системи управління державним сегментом національного інформаційного простору, а він вислизає з державних рук, звужується, як шагренева шкіра, і доводиться з гіркотою констатувати, що гуманітарний розвиток суспільства загальмований, бо багато в чому залежить від надійності захисту національного інформаційного простору. Якщо ми не маємо на сьогодні інформаційного суверенітету, то очевидно, що під загрозою перебуває державний суверенітет України. Якщо ми не здатні забезпечити інформаційно-психологічну безпеку своїх громадян, то як ми можемо формувати сучасну українську ідентичність, національну систему ціннісно-символічних орієнтирів і як ми будемо артикулювати загальносуспільні цінності. І голосні, патетично спрямовані в бік демократичного Заходу заяви про «розкошування» в Україні свободою слова, про наш цивілізований інформаційний розвиток та незалежний статус засобів масової інформації не здатні приховати інформаційної залежності України, а це є наслідком того, що «і державна влада України, і українська журналістика як соціокультурна система, по-перше, надзвичайно слабкі, по-друге, вкрай вразливі, по-третє, надто залежні та неавтономні, по-четверте, штучно розділені, по-п’яте, маргінальні, по-шосте, недержаво­творчі»¹⁴...

Недержавотворчий зміст і характер більшості засобів масової інформації, вважаю, є однією з головних проблем сучасної України, яка ніяк не може інтенсифікувати процеси формування та трансформації національної ідентичності в умовах державотворення і глобалізації. Хтось таки повинен проводити політику ідентифікації з українською національною спільнотою, а хто? Очевидно, що це має бути державна політика, а для цього необхідно мати відповідний інструментарій, засоби управління впливами і процесами, відповідні механізми впровадження «політики ідентичності».

ПЕРЕДРУК З ЖУРНАЛУ "УНІВЕРСУМ", 2010, ЧИСЛО 3:

http://www.universum.org.ua/journal/2010/zhul_3.htm