Одразу ж хочу застерегти себе від звинувачень у на­чебто негативному сприйнятті мас-медіа і їхньої ролі в утвердженні свободи слова, свободи думки. У скриньці богині Землі Пандори були не лише зачаєні до пори, до часу біди. На дні скриньки залишилася надія. Проте безсумнівним для мене є те, що саме Свобода відкрила цю скриньку Пандори і випустила на волю зловісні нещастя.

Свобода – допитлива, цікава, все хоче знати, про все говорити. Отже, прагне бути такою ж всезнаючою, як богиня Пандора. Свобода забезпечує сьогодні вільний доступ до інформації та вільний обмін інформацією, вільне обговорення ідей. Завдяки цьому й формується, твориться таке суспільство, яке може вважатися демократичним, бо воно забезпечує, створює умови для права на вільну дискусію.

Здавалося б, що нам заважає проспівати гімн Свободі та витворити їй алегорію у вигляді незалежних мас-медіа? Якщо ми критично оглянемо те, що є в скриньці Пандори, тобто, оглянемо уважно інформаційний простір України, то ми не побачимо там надію – вона залишилася на дні скриньки, а зверху будуть копошитися переважно злотворящі сили у вигляді маніпуляцій суспільною думкою, суспільними настроями, епатажної вседозволеності, морально-етичної безвідповідальності, політичної провокативності, спекуляцій на мовних, регіональних, соціально-економічних проблемах...

Хто сьогодні заперечить, що найсерйознішою загрозою для морального і духовного здоров’я українського суспільства є посилення деструктивних інформаційно-комунікативних потоків, які травмують колективну пам’ять, руйнують духовне «силове поле» нації, розхитують морально-етичні основи національного буття, запроваджують масові ігри у вигляді політичних ток-шоу, мета яких – заманити суспільну свідомість в ілюзорну пастку соціальної справедливості та політичної відповідальності «лідерів нації»...

І хоч як це не парадоксально звучить, усе це відбувається завдяки Свободі, яка забезпечила безпрецедентне зростання знарядь, форм, засобів і прийомів для поширення і контролю інформації. Справді, завдяки свободі слова ми втрачаємо свободу ... рідного слова, інформаційно-комунікативний простір поширення і функціонування української мови звужується, мов шагренева шкіра, з кожним днем.

Завдяки інформаційній свободі ми втрачаємо свободу національну, бо з кожним днем нарощується ідеологічна експансія з боку міжнародних медійних потуг. І ця міжнародна мас-медійна присутність на національному культурно-інформаційному полі несе колосальну загрозу для внутрішньої культури, бо вона, за словами Едварда Саїда, «поволі вселяється, часто нижче рівня свідомості, у фантастично широкому розмахові»¹.

Хочемо ми цього чи ні, але змушені говорити про проблему «культурного імперіялізму» (Жак Лонґ) на новому історичному рівні розвитку української нації, якій судилось в наші дні, на порозі ХХІ століття, а головне – в статусі незалежного державного будівництва, зазнавати безконкурентної експансії різноманітних форм культурно-інформаційного контролю з боку передусім Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки.

Скажете: та хіба ця культурна експансія поширюється лише на Україну? Хіба інші слабші, менш розвинуті культури не зазнають такого контролю і тиску з боку колишніх і нинішніх імперських культур? Безперечно. Про це аргументовано говорить не лише основоположник постколоніальної теорії Едвард Саїд у своїй фундаментальній праці «Культура й імперіялізм», але й провідний фахівець з питань виникнення й розвитку націй і націоналізму, автор виданої українською мовою ще в 1994 році праці «Національна ідентичність» Ентоні Д.Сміт. Саме його аргументи із книги «Геополітика інформації» наводить американський вчений Едвард Саїд: «Загроза незалежності в кінці ХХ століття з боку нової електроніки може бути більшою, ніж був колоніялізм. Ми починаємо розуміти, що деколонізація і зростання понаднаціоналізму не означали завершення імперських стосунків, а тільки розширення геополітичної павутини, яка снувалася з часів Ренесансу. Нові медії мають змогу проникати глибше в «привітливу» культуру, ніж будь-який попередній прояв західної технології. Результатом може стати безмірне спустошення, загострення соціяльних протиріч у суспільствах, які розвиваються»².

1980 року, коли з’явилася друком цитована праця Ентоні Сміта, Міжнародна комісія з вивчення комунікаційних проблем, яка працювала під егідою ЮНЕСКО, опублікувала доповідь, присвячену «новому світовому інформаційному порядку», під назвою «Багато голосів, один світ». Члени цієї міжнародної комісії визнали, що світовий інформаційний порядок порушений, ніякого балансу й справедливості вже не спостерігається на цьому інформаційно-комунікативному просторі – ним володіють беззастережно і безконтрольно транснаціональні корпорації, передусім американські. Саме ринкові сили формують телекомунікації, комп’ютерну індустрію, індустрію преси, радіо, книговидання.

Цей модерний мас-медійний імперіалізм особливо успішно завойовує український національний простір, оскільки українське суспільство так і не пройшло через чистилище деколонізації, в суспільних почуттях і настроях не відбувалася переорієнтація із імперських (читай: російських) ідейно-світоглядних і культурних цінностей на національну систему ціннісних орієнтацій.

Ще й досі російська культура і властиві їй естетичні форми та ідейно-тематичні змісти для значної частини українського суспільства привабливіші за власну українську культуру. Та й способи артикуляції як і російської, так і американської, як і будь-якої іншої, в медіях, які поширені в Україні, ефективніші як за формою, так і за змістом. Модернізаційна та мобілізаційна потужність українських за духом та ідейним спрямуванням мас-медіа, особливо державних, не здатна ефективно протистояти експансії транснаціональних корпорацій і телекомунікаційних систем, які володіють новочасними механізмами інкорпорації та культурного підпорядкування потреб і смаків невибагливого споживача.

Що ж, Свобода відкрила собі на біду і нам на горе й клопоти цю мас-медійну скриньку Пандори і тепер загнати назад ці біди неможливо. Що ж робити? Змиритися з тим, що ми, українці, не господарі на власному інформаційно-комунікативному полі і продовжувати ковтати те, що нам подають новітні «культурні імперіалісти»? Але як же так сталося, що Україна, яка після краху радянської імперії заволоділа потужною базою телебачення і радіомовлення, тепер залишилася, по суті, безпорадною перед так званою ринковою агресією на державні, загальнонаціональні інтереси та пріоритети?

Гадаю, слід зазирнути ще далі, за два роки до проголошення незалежності, в період горбачовської гласності та перебудови, коли багатьом здавалося, що свобода слова ледве чи не автоматично буде забезпечена усією системою державного телерадіомовлення і преси. Хто тоді дозволяв собі розкіш замислитися над тезою Еріха Фрома про «страх перед свободою» чи над словами Робесп’єра, сказаними ним 5 лютого 1794 р.: «Уряд Революції – це деспотизм свободи проти тиранії»? Отже, запаморочливий солодкий запах і смак свободи, яка, здавалось, відкриває все – вікна, двері, підвали, провітрює гігантський соціалістичний табір від застояного повітря деспотії і ... відчиняє скриньку Пандори!

* * *

Серед багатьох резолюцій, прийнятих у вересні 1989 року на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, не було резолюції про стан національного інформаційного простору, хоча, здавалося б, розгляд цієї проблеми і пошуки шляхів «набуття» власного інформаційного простору мали б бути першочерговими. Адже інформаційний простір України був на той час тотально підпорядкований комуністичному режимові, відвоювати його для забезпечення можливостей пропагувати ідеї та програмні цілі Народного руху України було надзвичайно актуальним завданням. Тож Олесь Гончар, який відкривав Перший (Установчий) з’їзд Народного руху України за перебудову, й наголосив на найголовнішому – на потребі вибороти свободу слова, на силі громадської думки і висловив обурення з приводу цькування не лише звичайних громадян, але й народних депутатів тими, «хто на Україні монопольно володіє пресою»³. Іван Дзюба у виступі на з’їзді також звернув увагу на «пропагандистські акції в засобах масової інформації, що не враховують ідеологічний і психологічний фон у республіці»⁴, тобто, намагаються дискредитувати громадські проривання до свободи думки, а також компроментувати Народний рух і чільних його діячів.

Серед десяти розділів проекту Програми Народного руху України, яку розглядав і затверджував з’їзд, не виявилось розділу «Інформаційний простір» чи «Інформаційна безпека». Правда, в основних напрямках діяльності Руху проблема інформування та формування громадської думки як інструмента соціокомунікативного впливу знайшла своє відбиття у завданнях цього громадсько-політичного об’єднання, яке

«і) організовує обмін думками, диспути, колоквіуми, конференції з назрілих питань, створює експертні комісії, організовує лекції, проводить бесіди;

ї) видає свої газети, бюлетені, інформаційні листки; розповсюджує інформацію у вигляді летючок, плакатів, звернень, відкритих листів, а також через засоби масової інформації;

й) організовує і проводить мітинги, збори, демонстрації, марші, походи, пікетування»⁵.

Ясна річ, творці цього проекту програми Народного руху України враховували реальну суспільно-політичну ситуацію, і про спорадичний доступ до засобів масової інформації йшлося, як правило, лише за погодженням із відділом пропаганди і агітації ЦК Компартії України. Отже, незважаючи на те, що Установчий з’їзд не ухвалив спеціальної резолюції про стан українського інформаційного простору, це питання знайшло висвітлення в Програмі НРУ за перебудову.

Треба наголосити, що організатори і керівники Народного руху України за перебудову тоді не уявляли, як швидко переважну частину українських мес-медіа буде вихоплено з державних рук, приватизовано й підкорено інтересам власників, олігархів і політичних партій. У страшному сні не міг наснитися спрут із сотнями щупальців, який незабаром ухопить український інформаційний простір у свої прагматичні, байдужі до національних інтересів і почуттів «обійми».

У документах Руху не акцентували уваги на проблемі захисту власного інформаційного поля, не ставили питання ні про формування сучасної моделі інформаційного суспільства, ні про можливе інформаційне проникнення Росії в український культурний та інформаційний простір. Головне – вільний доступ громадян до інформації, основні громадянські права і свободи, передусім свобода слова. Тому другий розділ Програми під назвою «Зміст основних напрямків діяльності Руху. Права людини. Права народу» розпочинався так: «1. Політико-правова система суспільства має забезпечувати свободу та громадські права особи»⁶, а сьомий пункт визначав: «Рух домагатиметься реального здійснення принципу свободи слова та інформації. Кожному громадянину має бути забезпечене право доступу до інформації та захисту від дезинформації»⁷.

Як бачимо, в документах Народного Руху України за перебудову ще невиразно визначалися концептуально-стратегічні засади формування національного інформаційного простору, як, до речі, й нового суспільно-економічного середовища.

Правда, провідники Народного руху України добре усвідомлювали, що в незалежній Україні тільки тоді буде успішною культурна і мовна політика, коли національний інформаційний простір перебуватиме під контролем власної держави. Інакше українське суспільство не матиме необхідного сучасного засобу самоідентифікації, не забезпечить формування цілісного національного культурного простору, суспільного світогляду, утвердження національної ідеї, вільного доступу всіх громадян до культурних цінностей.

Перед будівничими відродженої Української держави поставало кардинально важливе завдання – створення нового суспільно-економічного і культурно-інформаційного середовища. Передові країни світу на той час сформували розвинені інформаційно-комунікаційні інфраструктури, які потужно працювали на прискорений розвиток високотехнологічних галузей економіки, на своєчасний вільний доступ громадян до інформації та забезпечення високого рівня прав і свобод. Інформаційна нерівність, в якій перебувала Україна щодо передових інформаційних суспільств, мала б зобов’язати українську владу максимально оперативно сформувати ефективну стратегію модернізації наявного в Україні ще доволі значного науково-технологічного та людського потенціалу з метою створення високорозвиненої інформаційно-комунікативної інфраструктури. На жаль, цього не сталося. Правда, уряди України розробляли і схвалювали програми розвитку інформаційного суспільства, але їхня реалізація, незважаючи на усвідомлення владою необхідності прискорити розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, виявилась малоуспішною, малоефективною. Про це свідчить передусім те, що керівництво держави й сьогодні не спроможне здійснювати ефективний контроль над процесами в інформаційній сфері, бо в Україні так і не було розроблено принципів і механізмів державної інформаційної політики. Лише 14 лютого 2007 року набрав чинності Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», але в ньому, йдеться, в основному про інтернет, про новітні інформаційні технології. А проект Закону «Про концепцію державної інформаційної політики» вже давно скніє в нашому парламенті.

Тоді, у вересні 1989 року, творцям програмних документів Руху було ясно, що вибороти такий суспільний клімат, у якому кожен громадянин міг би створювати інформацію і знання, мати до них необмежений доступ, користуватися й обмінюватися ними, не можна без відродження національної держави й побудови демократичного суспільства. Зрозуміло, що тодішнє надзавдання вивищувалося над проблемою національного інформаційного простору, який на ту пору перебував у цілковитій залежності від Москви. Крім того, наявність в Україні значного науково-технологічного та людського потенціалу непомірно окрилювала тих, хто замірявся створити на своїй, вже незалежній території високорозвинену інформаційно-комунікаційну інфраструктуру. Адже в 1991 році Україна мала три загальнонаціональні телемережі (з майже стовідсотковим покриттям території України) і три загальнонаціональні проводові радіомережі; телерадіоцентри функціонували фактично в усіх областях. А це великий національний інформаційний ресурс: частоти, технічні мережі, устаткування, кадри... Та й традиції відіграють неабияку роль. Здавалося б, порядкуй задля державотворення, з особливою ощадливістю поставившись до розподілу радіочастотного ресурсу... А що зробила держава? Нові, найпотужніші телемережі з усією багатомільйонною інфраструктурою передала «Студії 1+1» та «Інтерові», і лише на базі третьої було створено Перший державний телеканал, який через вилучення із його ефіру обласних телерадіокомпаній згодом перетворився, по суті, на регіональний, столичний телеканал.

З українським радіомовленням справи були на позір кращі – воно залишилося державним. Та нема чого радіти. Радіомовлення тоді не прихватизували, бо проводове радіо (основа державного радіомовлення) виявилось «ринково непривабливим» через високу собівартість упровадження. Але це надзвичайно ефективний і загальнодоступний, зважаючи на всеохопність і технічну якість, засіб інформування широкої аудиторії. За розбудови держави проводове мовлення – інструмент неоціненний. Його роль у відновленні нашої державності, у висвітленні замовчуваних комуністичним режимом подій, постатей і фактів національної історії, культури, літератури й мистецтва – виняткова. Адже в 1991 році мережа проводового мовлення нараховувала 19 млн радіоточок (а нині скоротилася до 3,0 млн). Навіщо ж зруйнувано надпотужну радіоінформаційну мегасистему, яка була надійною, перспективною базою Національного радіо? Щоб замінити його високорентабельним FM-діапазоном? Нехай так, упроваджуйте FM-діапазон, але чому не паралельно з проводовим мовленням? Чиновники ВАТ «Укртелеком», які володіють проводовим радіомовленням, заволали, що цей спосіб мовлення нерентабельний і недоцільний, коли порівняти його з такими прибутковими сферами послуг, як телефонна мережа й мобільний зв’язок. У 2009 році «Укртелеком» підвищує з 1 червня удвічі оплату за радіоточку й через мас-медіа заохочує абонентів відмовлятися від радіопослуг. А що ж держава? В особі Мінтрансзв’язку підтримує «ініціативу», аплодує зухвалому знищенню унікального державотворчого інформаційного ресурсу, в який вкладено величезні народні кошти.

А чи подумали державні чиновники (наголошую: державні, тобто ті, хто повинен дбати не про прибуток, як це робить «Укртелеком», а про загальнонаціональні інтереси), – чи державні діячі замислилися над тим, що ця високонадійна централізована система оповіщення населення (яка не має аналогів у світі, бо здатна цілодобово забезпечувати роботу мережі навіть за аварійного відключення електроенергії в житлових будинках), є незамінною під час надзвичайних ситуацій, пов’язаних із техногенними катастрофами і стихійними лихами?! Недарма ж у Білорусі ухвалили закон, який убезпечив проводове мовлення, зберіг близько 4 млн. радіоточок... Понад те, білоруські зв’язківці модернізували цей вид мовлення за рахунок перерозподілу фінансів із більш прибуткових видів послуг.

Ще одне серйозне питання: чому Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка повинна непоступливо стояти на сторожі державних інтересів, так підозріло послідовно не допускає Національне радіо до частотного ресурсу високоякісного FM-діапазону? Натомість запобігає перед приватним сектором, у якому розкошують такі радіостанції, як «Русское радио», «Радио «Алла»» тощо. Наявний ресурс радіочастот – то не власність Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, це державний ресурс, наше національне багатство. Із цієї державної «скарбниці частот» комерційні мовники одержали понад тисячу частот, а державне радіо – 80. Цікаві «конкурси» бувають у Нацраді з питань телебачення і радіомовлення! Уряд ухвалює рішення про стовідсоткове покриття Львівської області програмами Українського радіо у FM-діапазоні, а Національна рада віддає «за конкурсом» Національній радіокомпанії України можливість поширення своїх програм у малонаселених районах, що не дасть змоги покрити і 20% території Львівської області... До речі, лише одна FM-частота у Львові, яку Нацрада віддала комерційній компанії, масштабами охоплення аудиторії дорівнює майже половині всіх частот, що їх мала Національна радіокомпанія у FM-діапазоні за останні 5 років. Проте не слід винуватити в усіх наших бідах із державним інформаційним ресурсом саму Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, яка активно підтримала створення шляхом надання ліцензій на частотний ресурс понад п’ятнадцять обласних мереж ефірного радіомовлення FМ-діапазону. Віриться, що в недалекому майбутньому постане єдина загальнонаціональна мережа FМ-мовлення за принципом загальнонаціональної проводової мережі. Навряд чи вдасться відновити її в повному обсязі, але зберегти бодай те, що лишилося, слід. Відповідає за це не лише Національна радіокомпанія України, а й Укртелеком, Мінтрансзв’язку, Держкомтелерадіо, слушно наголошує заступник голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення Юрій Плаксюк.⁸

На жаль, держава більше ніж 15 років тому почала катастрофічно втрачати позиції на інформаційному ринку послуг, демонструючи дивовижну готовність до капітуляції перед інтересами капіталу. Основний аргумент у поясненні державними чиновниками свого капітулянського синдрому – відсутність бюджетних коштів, негативний вплив кризових явищ, потреба формувати інформаційно-комунікативний ринок послуг. І до чого все це дійшло? Пам’ятаємо, як масові інформаційні процеси і в Україні, і на інших теренах колишнього СРСР активізувалися внаслідок кардинальної зміни суспільно-політичної ситуації. Багато політиків-державників не встигли й роздивитися, як інформаційні потоки почали «розбігатися», – держава стала втрачати над ними контроль. До того ж український інформаційний простір почав активно скуповуватися іноземними мас-медіями, які розглядали інформацію як засіб і предмет матеріального споживання і торгівлі. Внаслідок чого витворюється споживач, якого задовольняє усереднений рівень очікування, конформіст, якого заколисують гіпнотично-сегустивним навіюванням або ілюзорних картинок оптимістичного світобачення, або ідеалізованої героїзації представників певних соціальних груп – бізнесових, політичних, навіть кримінальних, або надмірної фетишизації політичних лідерів, історичних осіб і подій, особливо із так званої «спільної історії», «братерської дружби», а тепер – «єдиного культурно-інформаційного простору».

Державна інформаційна політика – це не лише аудіовізуальні та друковані медіа, переважна більшість яких унаслідок роздержавлення засобів масової інформації працюють тепер на власника, а отже – на прибуток. Це передусім побудова в Україні розвинутого інформаційного суспільства як важливоїго передусім для нас, для української держави, для українського суспільства складової глобального складника інформаційного співтовариства. Державна інформаційна політика має забезпечувати пріоритетний розвиток інформаційних ресурсів та відповідної інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, інакше ми не прискоримо процес структурної перебудови економіки й переходу до європейської соціальної стратифікації. Та ще більше важать формування розвиненої національної та державно-політичної ідентичності, захист національних моральних і культурних цінностей, забезпечення національних інтересів та пріоритетів, конституційних прав громадян на свободу слова та вільний доступ до інформації, збереження культурно-історичної самобутності.

Чи має українська влада вплив на формування національного інформаційно-комунікативного середовища? Має. Ще й істотно, попри те, що український телерадіоефір приблизно на 70–75 відсотків заповнено продуктом неукраїнського походження, й більшість власників телевізійних медіа в Україні – закордонні компанії та іноземці. Саме вони, голландські, німецько-американські, російські, американські, американо-російські власники, загарбали 70–80% загальнонаціонального частотного ресурсу України. І це тоді, коли частотна територія України менша, ніж географічна, а в деяких місцевостях – на 100–150 км у глибину від кордону – українського мовлення взагалі немає, іноземні програми формують громадську думкою і суспільні настрої. Наприклад, в ефірі Закарпаття мовлення ведуть 83 станції сусідніх держав, тоді як сигнал вітчизняних мовників не долинає до багатьох населених пунктів. А хіба назвеш повноцінною трансляцію українських теле- та радіопрограм у Чернівецькій, Рівненській, Волинській областях, в Автономній Республіці Крим, у східних областях України? Як-то кажуть, іноді «зі свічкою» не знайдеш сигналу українського мовника. Як тут не згадати отого проводового радіомовлення... Та й нема на що сподіватися, бо радіочастотний ресурс, призначений в Україні для трансляції теле- та радіопрограм, вичерпаний на 90%. І як бути з телеканалом «Культура»? Невже він і далі буде нічним, розрахованим на повальне безсоння глядачів? Та ще з таким мізерним фінансуванням, коли нема за що виготовляти власний телепродукт?

Як бачимо, внутрішні й зовнішні загрози українській державності не пригасають, навпаки, наростають, тож головним сегментом українського майбутнього радіо і телебачення мають бути радіоканал «Культура» та Перший Національний телеканал. Це стратегічне завдання для української влади. Адже поки що «Радіо «Культура»» ледве тримається на кількох малопотужних передавачах, які забезпечують чутність у столиці України та ще в кількох районах Волині. Інакше як зоною інформаційного лиха українське ефірне мовлення не назвати.

Комерційне телебачення і радіо, скориставшись із відсутності законодавчо-правової бази, уже на світанку незалежності загарбали державний частотний ресурс. Урядовці-«ринковики» й урядовці-демократи дивилися на цей хаос у галузі аудіовізуальних засобів масової комунікації як на «розгортання ринкової конкурентності», в цій сфері, знехутвавши потребу контролювати формування національного інформаційного простору. Владу заколисувало те, що в її руках залишилися Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, Укртелефільм, дві телерадіокомпанії – «Культура» і «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», державна телерадіокомпанія «Крим», Київська та Севастопольська державні регіональні телерадіокомпанії, 23 обласні телерадіокомпанії. Справді, потужна сила, але вона безславно програла боротьбу за національний інформаційний простір. Дедалі вужчає радіочастотний ресурс державного телебачення, особливо в прикордонних регіонах України. А головне – в Україні утворився потужний сектор приватних телерадіокомпаній, значна частина яких має на меті – забезпечення політичних дивідендів олігархічних груп. Комерціалізація аудіовізуальних ЗМІ в Україні супроводжується приховуванням медіавласності, коли дізнатися, кому належить той чи інший канал, практично неможливо. Переважну більшість українських телеканалів контролюють офшорні компанії, господарі яких дозують інформацію, залежно від частки власності представника тієї чи іншої політичної сили.

На українському телеринку, чи не найдинамічнішому в Європі, функціонує близько тисячі трьохсот телерадіокомпаній, сформувалася п’ятірка лідерів – «Новий канал», «Інтер», ICTV, СТБ, і «1+1». Їх наздоганяє ТРК «Україна» (завдяки футбольному клубові «Шахтар» та зменшенню частки реклами).

До речі, про рекламу. Телевізійна реклама домінує в Україні. За період із 2001 по 2006 рік ринок телевізійної реклами в Україні збільшився у десять разів – вартість його послуг сягнула 500 млн доларів США. Телевізійна реклама, маючи величезний ресурс зростання, приваблює іноземних інвесторів, тож ця галузь активно комерціалізується. Безперечно, медіареклама й надалі стимулюватиме розвиток аудіовізуальних ЗМІ в нашій країні. Тим паче, що Україна посідає одне із останніх у Європі місць за показниками рекламних витрат на душу населення. Водночас половина всіх затрат рекламодавців (а це понад 2 млрд гривень у 2009 році) припадає на телевізійний ринок. Це й не дивно: українське телебачення має в регіоні другу (після Росії) аудиторію – 18,6 млн користувачів. Ми випередили навіть Туреччину і Польщу. До речі, Польща має в шість разів більший за український ринок телереклами – попри те, що в нашої західної сусідки лише шість національних телемереж (із них дві – державні). А що ж в Україні?

На жаль, і досі немає ладу в рекламному телерадіоринку. І проблема навіть не в тому, що контроль над рекламою розпорошено між різними державними структурами. Нема з кого спитати, бо ніхто конкретно не відповідає за цей вельми прибутковий сегмент ринку. Усі – і ніхто конкретно. А це могли б бути мільярдні надходження до бюджету... А насправді?

Хто скаже, що має державний бюджет від кабельного телебачення? Таке враження, ніби в цій сфері держава взагалі не порядкує. Проблема не лише у фінансовому контролі за кабельним телебаченням. Річ у тім, що ніхто не наглядає за тим продуктом, який нахабно і безцеремонно просувають іноземні рекламодавці через «кабель». Щоденна, щогодинна, щохвилинна інформаційна інтервенція державу не обходить! У нашому інформаційному просторі безконтрольно працюють «культурні імперіялісти», прищеплюють сумнівні цінності, чуже світобачення, маніпулюють суспільною свідомістю, а ми мовчимо. Чи можна уявити, аби бодай один український канал появився в офіційному пакеті послуг кабельних операторів Москви, Нью-Йорка, Парижа, Варшави? Про яку «сумлінну» конкуренцію, рівність у дотриманні авторських прав може йтися, коли так розкошує в Україні чуже кабельне телебачення?!

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення України визначила 15 загальнонаціональних мовників. На перший погляд, це небагато, коли пам’ятати, що на початку 2007 року Національною радою з питань телебачення і радіомовлення було зареєстровано близько 1400 телерадіоорганізацій: 858 телерадіомовних організацій, 38 студій-виробників, 13 дистриб’юторів та 464 провайдери програмної послуги. Більше ніж половина телерадіокомпаній є комерційними організаціями, лише 37 – державні і 300 – комунальні. Вітчизняні телерадіокомпанії в цьому комерційному морі ледь-ледь борсаються, намагаючись утриматися на поверхні медіапростору. Як свідчать експерти інтернет-видання «Телекритика», 15% вітчизняних телерадіокомпаній практично не працюють, а 60% – ледве животіють. Лише приблизно 25% вітчизняних телерадіокомпаній становлять основу української системи аудіовізуальних засобів масової інформації.

Якщо ситуація в українському медіа-просторі й надалі буде такою, то годі сподіватися, що вдасться створити цілісний, скоординований культурно-інформаційний простір українського соціуму. У структурі культурно-інформаційного простору суспільства питома вага власне культурно-мистецької продукції не відповідає потребам і запитам тих, хто хоче мати україномовний високоякісний продукт. І це стосується не лише телерадіопродукції, але й україномовної періодики. Варто лише поцікавитися разовим тиражем газет, що виходять в Україні, аби пересвідчитися, що на україномовні газети припадає ледве 30%, тоді як на російськомовні – 65%. Із 1995 по 2004 рік відсоток журналів та іншої періодики українською мовою знизився із 70% до 28%. Крім так званих українських версій таких російських газет, як «Комсомольская правда в Украине», «Известия в Украине», «Аргументы и факты в Украине», «Коммерсант-Украина», які активно, завдяки своїй багатотиражності, впроваджують російську мову в інформаційне поле України, є також телеканали ОРТ, НТВ, РТР, є газети, які виходять величезними тиражами лише у російськомовному варіанті. Це загальнонаціональні щоденні видання – «Сегодня», «Факты», «Вечерние вести», «Комсомольская правда».

Надто повільно змінюється мовний клімат на книжковому ринку України. Адже показник видання книжок на душу населення, не кажучи про україномовну книгу в співвідношенні до 67,5% населення України, які вважають українську мову рідною, є одним із найнижчих у Європі.

Кінець першої частини (вміщення форми).