МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ, АКАДЕМІК НАН УКРАЇНИ

(Закінчення. Початок у частинах 1, 2)

«Політику ідентичності ми визначили як систему цілей та заходів, – стверджує Наталя Пелагеша, які здійснюються суб’єктом реалізації політики з метою створення таких умов, за яких особа ідентифікувала б себе з національною державою та (або) відповідним наддержавним утворенням»¹⁵.

І хай не поспішають заламувати від обурення руки ревні поборники свободи слова, мовляв,   йде наступ на незалежний статус ЗМІ – ніхто не зазіхає на їхню свободу. Свобода висловлювань та інформації лежить в основі демократичного устрою, який базується на верховенстві права і поваги до прав людини. Так, свобода слова є однією з найважливіших інституційних гарантій демократії. Якщо ми зацікавлені, а ми зацікавлені! – в збереженні та розширенні демократичних свобод, нам необхідно зміцнювати нашу державу, а не спокійно спостерігати, як розхитують її правові основи. Ще Аристотель проголосив: «Там, де не правлять закони, там немає держави». Через дві тисячі років потому Гегель обґрунтував сенс держави як форми культурної організації, культурної цілісності правом, яке є її сутністю.

Держава як система перебуває у постійному процесі самоорганізації, самовдосконалення і її життєдіяльність залежить передусім від стану морального і духовного здоров’я суспільства. Той глибинний соціокультурний розкол українського суспільства, який так спекулятивно обігрують деякі українські політики, поглиблюється завдяки інформаційно-комунікативним потокам, що їх спрямовують на українську людину як «свої», так і «чужі» інспіратори конфліктності та розколу. Найчастіше це подається під соусом об’єктивності, констатації стану суспільства та без чіткого прояснення цивілізаційних орієнтирів. Більше того, активно пропагується гостра геополітична поляризація як політичних еліт, так і регіональних груп громадянства у визначенні, системи вартостей, яку слід було б покласти в основу загальнонаціонального пріоритету. Якщо ж ми хочемо, а я переконаний, переважна більшість національної політичної і інтелектуальної еліти цього прагне, досягти антропокультурної й соціокультурної консолідації українського суспільства, нам необхідно виробити спільну позицію і цілісну систему вартостей як сукупність національно-духовних ідей, вірувань, доктрин, уявлень, соціальних і громадянських інтересів, свобод, самовизначень.

Було б не справедливо не відзначити, що останнім часом, передусім завдяки зусиллям Президента України Віктора Ющенка, формується набір вартостей, в основі яких – національні базові цінності та загальнонаціональні пріоритети.

«Крок за кроком українське громадянство доходить порозуміння щодо цивілізаційних орієнтирів. Зокрема, більшість еліт і громадянських груп погоджується на тому, що ідея європейської України – загальнонаціональний пріоритет»¹⁶, – узагальнює Людмила Павлюк. Але така програма ще не однозначно сприймається в усіх регіонах України. Колективна пам’ять травмована і продовжує зазнавати відчутних ушкоджень внаслідок посилення, особливо в періоди виборчих компаній, деструктивних інформаційних потоків. Тому так важливо мати цілісний, єдиний, скоординований культурно-інформаційний простір, без якого немислиме досягнення консолідацій українського суспільства, громадянського єднання і злагоди, актуалізація загальнонаціональної ідеології суспільного розвитку.

Як можна сподіватися на динамічну трансформацію нашої країни, якщо ми не спромоглися сформувати нову суспільну солідарність! А модерна суспільна солідарність можлива лише на основі культури як системи ціннісних орієнтацій, «вирощених» на національно-духовному ґрунті та на вартостях, здатних єднати українське суспільство як політичну спільноту. І тут на передній план виходить, за визначенням А.Бергера, «політика ідентичності» – ця «всепереможна пристрасть, яка охоплює групи, заангажовані у певні ситуації, проблеми і потреби»¹⁷.

Політика ідентичності здійснюється завдяки цілеспрямованій культурній політиці за допомогою засобів масової інформації.

Отож, не будемо лише кивати на сусідів, мовляв, тільки вони винні, тільки вони засмічують наше інформаційне поле. Не слід скидати із себе вини за те, що ми так тривало програємо інформаційну війну¹⁸. Ми повинні в реальності, а не формально виписувати в законах, указах і постановах, запровадити державний протекціонізм національної інформаційної продукції – українського культурно-інформаційного продукту, який передбачатиме квотування частини кожного культурно-інформаційного продукту, визначення українського змісту у видавничій продукції, гарантування присутності чітко визначеної частини українського культурно-інформаційного продукту на радіо й телебаченні, в кіновиробництві та в ЗМІ. І суворо контролювати. Чи не доцільно було б накласти мораторій на оголошення нових конкурсів на канали і частоти мовлення, уважніше вивчивши міжнародний досвід і можливості запровадження аукціонів задля убезпечення від зловживання при визначенні переможців? Нам потрібен потужний моніторинговий центр, який би забезпечував повний контроль телерадіоефіру центральних каналів із щоденним наданням відкритої інформації щодо реальної реклами в ефірі, виконання інших умов ліцензій за всіма показниками.

Слід розробити заходи щодо виведення національного інформаційного простору зі сфери надмірного і безконтрольного впливу як російськомовної російської культури, так і англомовної культури, зокрема, припинити монополію російських суб’єктів на контроль інформаційного простору (радіо, телебачення, преса) України. Пора надати цілеспрямовану державну підтримку українській культурно-інформаційній продукції з тим, щоб вона стала конкурентноспроможною, прибутковою, ефективною.

Інформація має стати особливим українським продуктом, якому буде гарантована присутність на радіо й телебаченні. Національний культурно-інформаційний продукт повинен ефективно сприяти національній та культурній самоідентифікації. А це, в свою чергу, допоможе сформувати ідеологію єдиної української нації, побудованої на ідеї діалогу культур, конфесій, єдиної культурної та історичної спадщини, побудови соборної демократичної України. Чи це реально? Так! Адже Свобода не лише з острахом, але із очікуваним сподіванням зазирає в скриньку Пандори, бо знає, що там, на дні, є надія.

Примітки

¹ Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. – К. : Вид-во «Часопис "Критика”», 2007. – С. 407.

² Цит. за: Саїд Едвард. Культура й імперіялізм. – С. 408.

³ Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. – К., 2000. – С. 13.

⁴ Там же. – С. 100.

⁵ Там же. – С. 212.

⁶ Там же. – С. 212.

⁷ Там же. – С. 213.

⁸ Плаксюк Юрій. Рідне слово з чужого голосу. – Урядовий кур’єр, 13 лютого 2010 р.

⁹ Цит. за: Пелагеша Наталя. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. – К., 2008. – С. 184.

¹⁰ Там же. – С. 184.

¹¹ Проблеми та перспективи співробітництва України та Росії. – Національна безпека та оборона. – 2006. – № 5. – С. 25.

¹² Цит. за: Сватко Ярослав. Національна безпека України в умовах ведення інформаційних воєн. – «Універсум». – № 9–10, 2008. – С. 6.

¹³ Цит. за: Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 250.

¹⁴ Житарюк Мар’ян. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство. – Львів, 2008. – С. 245.

¹⁵ Пелагеша Наталя. Україна у смислових війнах постмодерну: трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. – С. 223.

¹⁶ Павлюк Л. Риторика, ідеологія, персуазивна комунікація. – Львів : Вид-во «ПАІС», 2007. – С. 104.

¹⁷ Цит. за: Павлюк Л. Риторика, ідеологія, персуазивна комунікація. – С. 114.

¹⁸ Див.: Почепцов Г.Г. Информационные войны. Основы военно-коммуникативных исследований. – К. : Изд-во «АДЕФ-Украина», 1998; Романчук Олег. Війна, яку виграла Росія. – «Універсум», № 9–10, 2008; Панарин И.Н. Информационная война и Россия. – М., 2000 та ін.

ПЕРЕДРУК З ЖУРНАЛУ "УНІВЕРСУМ", 2010, ЧИСЛО 3: http://www.universum.org.ua/journal/2010/zhul_3.htm